Дарунок Корній - Зворотний бік сутіні

на чию смерть замовлена. Перун не знав, коли віддавав її, що прирікає на погибель ту, кого найбільше любить. Перун припустився великої помилки. Він зробив боляче не лишень тобі. Він завдав болю тій, для кого він має таке ж значення, як для тебе Птаха. На жаль, не можу сказати, хто це. Та це таємниця не моя, і я тобі її поки не відкриватиму. Зрештою, це неважливо. Важливо інше. Ти підстерігаєш Птаху, випускаєш стрілу, навіть не дуже цілячись, при цьому бажаєш жінці смерті — і все… Вона помирає миттєво.

Тоді сірий брат запхав ще раз руку в довгу кишеню свого сірого балахону і вийняв із нього крихітний чорний шкіряний мішечок на шворці:

— Ще одне. Подарунок тобі від мене особисто. Знаючи, як тобі нелегко, які підступи звідусіль на тебе чигають, могутній Стрибоже, я зі своїми братами вирішив допомогти тобі. Ця ладанка не проста. У ній крихітна частинка каменю алатира із самого Біловоддя. Її маєш носити біля серця, можна на шворці на шиї. Звісно, нікому не показувати, щоб не викликати непорозуміння. Відкривати ладанку не можна. Вона втрачає тоді всю свою міць. Знай! Це могутній оберіг від самого Сварога, Творця нашого. Ладанка завжди вірно тебе направлятиме, допомагатиме. Ти обов’язково знайдеш Птаху й дізнаєшся правду. Ладанка врятує тебе від чужих навіювань, і ти легко розрізнятимеш, чи каже тобі людина правду, чи бреше.

Стрибог якусь мить вагався, але палке бажання покарати зрадницю Птаху та дізнатися про неї і про Перуна справжню правду зрештою взяло гору над обачністю. Наразі сірий — єдиний його друг і порадник. Стрибог заткнув стрілу собі за пояс, акуратно зверху замаскувавши сорочкою, та взяв до рук ладанку з оберегом. Уважно подивився на неї, стенув плечима, тоді повісив її собі на шию та заховав під сорочкою. І раптом голову його заповнили голоси, аж зойкнув від несподіванки. Та тривало це недовго. Бо враз усе стихло, і приємний спокій загорнув його тіло у свій саван. Кольори набули інших барв, люди значущості. Здавалося, він навіть на відстані розумів, хто йому каже правду, а хто обдурює.

— Дякую, — спокійно промовив Стрибог.

Сірий Брат, посміхаючись, кивнув.

— Будь ласка. Я на твоєму боці, Стрибоже. Я на боці правди. Сірі вірять тобі й завжди допомагатимуть. Зараз я скажу тобі одну дуже важливу річ. Ти мусиш її запам’ятати. Ти — великий темний. Але панувати у темному світі, який зараз творить твій батько, Повелитель Морок, майже неможливо. Я говорю про зміни, про те, щоб молоді дівчата довіряли власним дідам, щоб мали в серці настільки потужну віру, яка б їх вела, направляла, однак не шкодила й не заводила на манівці. Бо! Забагато непотрібних обмежень, забагато такого, чого темний світ не потребує. Забагато заборон, щоб відкритися всім талантам кожного з темних. Старі боги давно мертві. І не роби такі невдоволені очі. І твій Чорнобог мертвий, і Білобог теж. А знаєш, коли мені відкрилася ця істина? Коли зникав світ Сонячної Мушлі. Він гинув не тому, що це сірі його довели, а тому, що світлі та темні намагалися втручатися… От і довтручалися… Скільки хвалебних ритуалів, що прославляють Чорнобога та Білобога, проводиться у наших світах! Безліч треб та подань на жертовники покладено, і кровних також. І що? Хтось зі старих богів хоч раз почув ваші благання? Це не булька луснула в когось під носом. Це гинув цілий світ… І відкрилася мені істина: Біловоддя порожнє, ані Білобога, ані Чорнобога там нема. Ні у вигляді лебедів, ані в людській подобі. Давні боги покинули наш Всесвіт, населили його нами й дозволили бути Вершителями. А ми? Більшість із нас досі спрагло витріщається в небо, вірить Оракулу, отому пеньку зашкарублому, котрий за гарну платню вшкварить таке розкішне пророцтво, що аж дух тобі перехопить. Хм… Знаєш, а може, Біловоддя взагалі не існує? Та про це не можна вголос розмірковувати, бо це зазіхання на природний стан речей та на Божу Благодать, котра тримає всі світи. Принаймні таке стверджують і світлі, і темні… Подумай про це, Стрибоже. Старі боги мертві. Віра потребує нових. А чим ти не новий бог?

Стрибог ошелешено дивився на сірого брата. У нього поки бракувало і сил, і терпіння, щоб осягнути почуте. Так, у деяких світах безсмертних називають богами. Особливо Перуна чи Мару… Але всіх без винятку безсмертних? Це перебір…

Сірий вів далі:

— Той, хто легко прощається з минулим, має майбутнє. Той, хто носить минуле на своїй спині, як найбільшу коштовність, хоч воно давно мертве, розклалося та гидко смердить, — приречений. Птаха — твоє минуле. Теперішній уклад у світі темних — твоє минуле. Мальва — не просто твоя донька, вона — твоє майбутнє. Це тобі та їй творити світи й віру.

— Слухай, сірий брате, якось мені зараз байдуже до майбутнього. Давай я буду вирішувати свої проблеми, коли вони з’являтимуться, — скривився невдоволено Стрибог.

Неподалік щось гучно ляснуло. Почулися голоси.

— Гаразд. Хто ж проти? Вирішуй. Та таки поміркуй над моїми словами. А зараз нам з тобою потрібно звідси забиратися. Незабаром тут стане багатолюдно. Лук для стріли собі сам роздобудеш. Підійде будь-який. Зрештою, можеш змайструвати своїми руками. Ти ж із чорнокруких. Коли терміново буде потрібен зв’язок — дій через Ягілку. Але це при конечній необхідності. Бо я старатимуся допомагати тобі без нагадувань. Йменням Сварожого кола прощаюся з тобою, могутній Стрибоже. Хай всевидяче око Творця береже твої ночі та дні.

Сірий брат вклонився. Стрибог у відповідь схрестив на грудях руки та вклонився теж. А коли підняв голову, сірого брата вже поруч не було.

11. Нехай лики великих богів ведуть нас!

— Йменням Сварожого кола вітаю тебе, Стрибоже, — за спиною почувся знайомий жіночий голос. Стрибог озирнувся.

Неподалік стояла Мара, грізна та сердита. Очі жінки горіли лихим вогнем. Стрибог криво посміхнувся. Він її не боявся.

— І тобі того самого бажаю, матусенько. Чого припхалася? Що, наскаржилися тобі на погану поведінку сина і примчала виховувати? Ще пальчиком мені погрози — ню-ню-ню, поганий-паскудний хлопчисько, у кут постав на гречку, і я відразу стану білим і пухнастим. Майже таким, як Птаха. Тю. Я й призабув. Та я ж таким був купу років? Ге, довбнею зрадженим. Де ж ти тоді шлялася, матусенько рідна, чому не попередила рідного сина? Ну?

— Усі слова світу зараз зайві, сину. Хай би що я тобі сказала, ти не віритимеш.

— А ти спробуй. Полай мене за знищені світи, за те, що