Джон Роберт Фаулз - Колекціонер

М. (Ми стоїмо в кімнаті.) А чому ти не дозволиш мені просто прийти сюди нагору жити, як твоя гостя? А якщо я дам слово честі?

К. Якби сюди прийшло п’ятдесят поважних людей, справжніх, чесних, і поклялися, що ти не втечеш, я б їм не повірив. Я всьому світу не повірив би.

М. Але ж не можна все життя нікому не довіряти.

К. Я знаю, що таке бути самотнім.

М. А яка ж я була, на твою думку, оці два місяці?

К. Певно, що багато хто думав про тебе. Скучав. А для всіх, кому я був більш-менш небайдужий, усе одно, живий я чи помер.

М. А твоя тітка?

К. Так.

(Пауза.)

К. (Раптом вихопився.) Ти не знаєш, що ти таке. Ти — все. Без тебе я нічого не маю.

(І знову довга пауза.)

7 грудня

Він купив те крісло. Приніс донизу. Гарне. Тут, унизу, я його не триматиму. Нічого з цього підземелля я нагору не візьму. Хай буде повна зміна.

Завтра назовсім перебираюся нагору. Я його вчора ввечері перепитала. Погодився. Весь тиждень я не буду чекати.

Він з’їздив до Льюїса і докупив ще речей до кімнати. У нас буде святкова вечеря.

Останні два дні він значно добріший.

Не буду втрачати голову і тікати зразу, при першій можливості. Знаю, він стежитиме. Не уявляю, що він робитиме. Вікна заб’є дошками, замикатиме двері. Але можна буде бачити сонце. Рано чи пізно буде змога (якщо він зі своєї волі мене не випустить) спробувати щастя.

Але розумію, що шанс буде лише один. Якщо він спіймає мене при спробі втекти, то посадить знову сюди.

Тож можливість повинна бути справді гарна. Надійна.

Кажу собі готуватися до найгіршого.

Але щось у ньому викликає в мене відчуття, що цього разу він зробить те, що пообіцяв.

Заразилася від нього застудою. Та й нехай.

О Боже мій, Боже, я ж могла себе вбити.

Він уб’є мене відчаєм.

Я досі тут. А він і не збирався.

Хоче фотографувати. Це його секрет. Хоче, щоб я роздяглась і… о Боже, я досі, виявляється, не знала, що значить відчувати огиду.

Він казав мені таке, що й не повторю. Я йому і вулична жінка, і сама напросилася на його пропозицію.

Я озвіріла. Кинула в нього чорнильницю.

Він сказав, що коли я цього не зроблю, то він перестане водити мене до ванни і випускати до підвалу. Я буду тут весь час.

Між нами ненависть. Вона з шипінням полізла нагору.

У мене ця його гидка застуда. Не можу дати лад думкам.

Я не могла накласти на себе руки, занадто була на нього люта.

Він завжди знущався з мене. Від самого початку. Ця історія з собакою. Він використовує моє серце. А тоді розвертається і топчеться по ньому.

Він ненавидить мене, хоче полити брудом, зламати, знищити. Хоче, щоб я так зненавиділа себе, що сама себе знищила.

Остання підлість. Вечеряти не приніс. Я ще й, на додачу до всього іншого, маю голодувати. Може, він хоче заморити мене голодом. З нього станеться.

Я вже оговталася. Він не переможе мене. Я не здамся. Він мене не зламає.

У мене температура, мені погано.

Усе проти мене, але я не здамся.

Лежу в ліжку, поряд зі мною картина Дж. П. Тримаю в руці рамку. Наче розп’яття.

Я виживу. Я втечу. Я не здамся.

Не здамся.

Ненавиджу Бога. Ненавиджу того, хто зробив цей світ, того, хто зробив людей, уможливив таких людей, як Калібан, і такі ситуації.

Коли є на світі Бог, то він — величезний огидний павук у пітьмі.

Він не може бути добрим.

Цей біль, це жахливе осягнення, яке зараз у мені. Це не було потрібно. Це все — суцільний біль, і він нічого не дає. Нічого не породжує.

Усе марно. Усе втрачено.

Що старшим стає світ, то очевидніше це. Бомба, тортури в Алжирі, конґолезькі діти, які помирають від голоду. Світ стає більшим і чорнішим.

Страждання більшає і більшає. Більше і більше, і все марно.

Немовби лампочки перегоріли. Я тут — у чорній правді.

Бог — безсилий. Він не може любити нас. Він нас ненавидить, бо не може любити.

Уся ця підлість, цей егоїзм, ця брехня.

Люди цього не визнають, вони надто зайняті тим, що шукають навпомацки перегорілі лампочки. Вони не бачать темряви і павучої морди за величезним павутинням світу. Але вона там є, якщо пошкребти поверхню радості і добра.

Чорне, чорне, чорне.

Я не лише ніколи не відчувала такого, я навіть не знала, що це можливе. Більше, ніж ненависть, ніж відчай. Ненавидіти можна те, що можна помацати, я навіть не відчуваю того, що більшість людей вважає відчаєм. Це вже за його межами. Наче я більше не можу відчувати. Я бачу, але не відчуваю.

О Боже, коли на світі є Бог.

Я ненавиджу, я вже за межами ненависті.

Він щойно спустився. Я дрімала поверх постелі. Лихоманка.

Мені так душно. Напевне, це грип.

Мені було так гидко, що я нічого не сказала. У мене не було сил висловити мою ненависть.

Ліжко сире. Мені болить у грудях.

Я нічого йому не сказала. Це вже не описати словами. Коли б я була Ґойєю, то змогла б намалювати ту абсолютну ненависть, яку відчуваю до нього.

Мені дуже страшно. Не знаю, що буде, якщо я серйозно хвора. Не розумію, звідки цей біль у грудях. Наче в мене був бронхіт кілька днів.

Але він муситиме викликати лікаря. Він міг би мене вбити, але не може просто лишити помирати.

О Боже, це кошмар.

(Вечір.) Він приніс термометр. В обід було 38, тепер уже 39. Мені страшно.

Весь день лежала в ліжку.

Він — не людина.

О Боже, я самотня, я настільки абсолютно самотня.

Не можу писати.

(Ранок.) Дуже погана бронхіальна застуда. Мене трусить.

Навіть не спала як слід. Снилися жахи. Химерні, дуже реалістичні сни. В одному був Дж. П. Я плакала. Мені було дуже страшно.

Не можу їсти. Коли дихаю, в одній легені болить, і я дедалі більше думаю про пневмонію. Але ж цього не може бути.

Я не помру. Не помру. Тільки не заради Калібана.

Сон. Надзвичайний.

Гуляю в парку Еш-Ґроув у Л. Дивлюся вгору, над деревами. Бачу в синьому небі літак. Я знаю, що він розіб’ється. Потім бачу місце аварії. Мені страшно йти далі. До мене підходить дівчина