Анджей Сапковський - Відьмак. Час Погорди

втім відчувала жаль і розпач, наче створіння існувало насправді, було поряд і кинуло її. Як кинули її усі інші.

Хотіла встати, але не зуміла. Сперла обличчя на каміння. Поволі потягнулася до боку, взялася за кортик.

Кров — плинна. Я мушу напитися.

Почула стукіт копит, форкання.

— Ти повернувся… — прошепотіла вона, не підводячи голови. — Ти справді повернувся?

Єдиноріг голосно зафоркав. Вона побачила його копита, близько, відразу біля неї. Копита були мокрими. Майже обтікали водою.

Надія додала їй сил, виповнила ейфорією. Єдиноріг вів, Цірі йшла слідом, усе ще не маючи впевненості, що це не сон. Навіть коли втома перемогла, пішла навкарачки. Потім поповзла.

Єдиноріг увів її поміж скель, до неглибокого яру, дно якого було вислане піском. Цірі повзла з останніх сил. Але повзла. Бо пісок був мокрим.

Єдиноріг зупинився над помітним у піску заглибленням, заіржав, сильно вдарив копитом, раз, другий, третій. Вона зрозуміла. Підповзла ближче, допомогла йому. Рила, ламаючи нігті, рила, вигортала. Може, хлипала при цьому, але не була впевненою. Коли на денці заглиблення з’явилася болотиста рідина, Цірі відразу припала до неї устами, хлебтала брудну воду разом із піском, так завзято, що та зникла. Цірі з величезним зусиллям опанувала себе, поглибила ямку, допомагаючи собі кортиком, потім усілася і чекала. Скреготіла піском на зубах і трусилася від нетерплячки, але чекала, поки заглиблення знову наповниться водою. А потім пила. Довго.

За третім разом дозволила воді трохи відстоятися, випила десь із чотири ковтки без піску, з одним намулом. І тоді згадала про єдинорога.

— Ти, напевне, також спраглий, Конику, — сказала. — Але не питимеш бруду. Жоден коник не п’є бруд.

Єдиноріг заіржав.

Цірі поглибила ямку, зміцнюючи її краї камінням.

— Зачекай, Конику, нехай трохи відстоїться.

«Коник» форкнув, тупнув, відвернувся.

— Не сердься. Пий.

Єдиноріг обережно наблизив ніздрі до води.

— Пий, Конику. То не сон. Це справжня вода.

Цірі спочатку зволікала, не хотіла відходити від джерельця. Вона саме придумала новий спосіб пиття, що полягав у витисканні на уста намоченої у поглибленій ямці хусточки, що значніше дозволяло позбавитися піску та намулу. Але єдиноріг наполягав, іржав, тупав, відбігав і повертався знову. Звав у дорогу й показував шлях. Цірі, все обдумавши, погодилася — тварина мала рацію, треба було йти, йти до гір, виходити з пустелі. Вона рушила за єдинорогом, оглядаючись і докладно нотуючи в пам’яті розташування джерела. Не хотіла б заблукати, доведись їй сюди повертатися.

Ішли вони разом цілий день. Єдиноріг, якого вона звала Коником, вів. Був то дивний коник. Гриз і жував бадилля, якого не торкнувся б не тільки кінь, але навіть і зголодніла коза. А коли здибав колону великих мурашок, що вилися між камінням, почав їсти й їх. Цірі спочатку дивилася на те зі здивуванням, але потім приєдналася до частування. Була голодною.

Мурашки були страшенно кислими, але, може, саме завдяки тому не хотілося їй ригати. Крім того, мурашок було чимало, й можна було розім’яти задерев’янілі щелепи. Єдиноріг з’їдав мурашок цілими, вона задовольнялася нутрощами, випльовуючи тверді фрагменти хітинових панцирів.

Пішли далі. Єдиноріг видивився кілька кущиків пожовклих будяків та зі смаком схрупав їх. Цього разу Цірі не приєдналася. Але коли Коник знайшов у піску яйця ящірки, то вже вона їла, а він споглядав. Пішли далі. Цірі видивилася кущик будяків, вказала на нього Коникові. Через якийсь час Коник звернув її увагу на величезного чорного скорпіона із хвостом чи не на півтори п’яді. Цірі розтоптала паскуду. Бачачи, що вона не квапиться їсти скорпіона, єдиноріг з’їв його сам, а скоро після того вказав їй наступне гніздо ящірки.

Це була, як виявилося, цілком вдала співпраця.

Ішли.

Гірський ланцюг усе ближчав.

Коли наставала глибока ніч, єдиноріг зупинявся. Спав він навстоячки. Цірі, яка розумілася на конях, спочатку намагалася схилити його до того, щоб він ліг, — могла спробувати спати на ньому, користуючись його теплом. Нічого з того не вийшло. Коник страхався і відходив, усе ще зберігаючи дистанцію. Він аж ніяк не хотів поводитися класично, як описано в учених книгах. Схоже, не мав ані найменшого бажання класти голову їй у пелену. Цірі була сповнена сумнівів. Не виключала, що книжки брехали про єдинорогів і дівиць, але залишалася й інша можливість. Єдиноріг очевидним чином був єдинорогом-лошатком і як молода тваринка міг цілком не знатися на дівицях. Можливість, щоб коник був у змозі відчувати й серйозно трактувати ті кілька дивних снів, які їй колись приснилися, вона відкинула. Хто б узагалі мав серйозно трактувати сни?

Трохи він її розчарував. Ішли вони вже два дні й дві ночі, а він досі не знайшов води, хоча й шукав. Кілька разів затримувався, крутив головою, поводив рогом, потім гарцював, перевіряв скельні розпадини, грібся копитом у піску. Знайшов мурашок, знайшов мурашині яйця та личинки. Знайшов гніздо ящірки. Знайшов кольорову змію, яку вміло затоптав. Але води не знайшов.

Цірі зауважила, що єдиноріг петляє, не тримається прямої лінії. Росли в неї підозри, що створіння це в пустелі не живе. Що він просто тут заблукав.

Так само як і вона.

Мурашки, яких вони знаходили в чималій кількості, містили в собі кислу вологу, але Цірі дедалі серйозніше роздумувала про повернення до джерельця. Якби вони пішли ще далі й не знайшли води, на повернення могло вже не вистачити сил. Спека все ще стояла страшенна, а подорож змучувала.

Вона вже мала намір розтлумачити це Конику, коли той раптом заіржав протягло, махнув хвостом і погнав галопом униз, між зубатими скелями. Цірі пішла слідом, на ходу гризучи мурашині черевця.

Широкий простір між скелями заповнював широкий піщаний майданчик, а всередині нього виднілося чітке заглиблення.

— Ха! — втішилася Цірі. — Мудрий з тебе коник, Конику! Ти знову знайшов джерельце. У цій ямі мусить бути вода!

Єдиноріг протягло форкнув, йдучи навколо джерельця м’яким клусом. Цірі наблизилася. Заглиблення було великим, щонайменше футів двадцять шириною. Було досконало, рівнісінько округлим, нагадувало лійку, наче хтось відтиснув на піску величезне яйце. Цірі зрозуміла раптом, що така правильна форма не могла виникнути самостійно. Але було вже запізно.

На дні ями щось ворухнулося, і в обличчя Цірі вдарив струмінь піску й гравію. Вона відскочила, впала й помітила, що їде вниз. Ті струмені гравію били не тільки в неї — били вони й у краї ями, й ті осипалися, тягнули донизу. Вона крикнула, наче плавець молотячи руками, безрезультатно намагаючись знайти опору для ніг. Тоді зорієнтувалася, що різкі рухи тільки погіршують справу, посилюють обсипання піску. Вона перевернулася навзнак, уперлася підборами й широко