Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Сімона повільно розплющила очі, і її погляд, хоч і затуманений слабкістю, палахкотів незламним вогнем — зеленим, із рудуватим кільцем, що світилось, мов маяк, який кличе кораблі крізь бурю. Вона глянула на Енріке, і кутик її губ ледь здригнувся, ніби місяць пробився крізь вуаль хмар, малюючи тінь радості на її блідому обличчі.

— Ти що, вирішив мене кров’ю своєю прив’язати? — прошепотіла вона, її голос, хрипкий, як подих вітру над скелями, ніс у собі жарт, що сміявся над болем.

Енріке відповів посмішкою, його очі — очі Антуана — мерехтіли теплом, як зірки, що відбиваються в спокійній затоці.

— Може, й так, — промовив він тихо, його тон був ніжним, але вібрував щирістю, мов струна старовинної арфи. — Але я твій боржник, Сімона. Ти кинулась за мною в ту безодню, поставила своє життя на кін. Я… я не звик, щоб жінка підняла мій щит замість мене.

Вона зітхнула, її пальці ледь торкнулись його руки — слабко, але з теплом, що не потребувало гучних клятв. Її очі, глибокі, як море після шторму, вловили його погляд, і в них промайнула тінь мудрості, що виростає з ран.

— Знаєш, Антуане, — сказала вона, називаючи його ім’ям, яке він носив, мов маску, — я не билась за твої подяки. Я билась, бо так велить серце. Королеви не питають дозволу, вони діють.

Він кивнув, відчуваючи, як її слова падають у його душу, мов камені в тиху воду, розходячись колами правди.

— Я так розумію, ви знайшли те, що шукали? — раптом спитала вона, її брова вигнулась, а голос загострився, ніби лезо, що шукає щілину в броні.

Енріке завмер, його серце стислось, ніби перед прірвою. Чи може він відкрити їй таємницю — про задзеркалля, про душі, що блукають крізь час, про його власне єство, ув'язнене в чужій плоті? Чи не розіб'ється її віра, як скло під ударом? Він обрав хитрість, сховавши істину за казкою, наче воїн, що ховає меч під плащем.

— По легендах, цей артефакт може вивести заблукалу душу з задзеркалля в наш світ, — сказав він, тримаючи голос рівним, ніби плів легенду для вогнища.

Сімона розсміялась — тихо, але так щиро, що біль змусив її скривитись. Вона приклала руку до рани, її подих став уривчастим, але сміх, як іскра в темряві, не гаснув.

— Оце так казочка, — промовила вона, її голос тремтів від веселощів. — Але в наш світ усі приходять через одні ворота. Окрім Адама й Єви, звісно — навіть Ісусу довелось їх пройти, хоч він і був Богом.

Енріке усміхнувся, його очі спалахнули цікавістю, змішаною з легким подивом.

— І де ж ті ворота? — спитав він, його тон був м’яким, але з ледь помітним викликом, ніби він кинув їй рукавичку в грі слів.

Вона глянула на нього, її посмішка стала лукавою, як у сирени, що вабить моряка до таємниць.

— Ти ж хлопець не малий, сам здогадаєшся, — відповіла вона, її сміх дзвенів, мов кришталь. — Або попроси свою дівчину, хай покаже.

Він розсміявся у відповідь, відчуваючи, як її гумор розчиняє напругу, мов сонце, що проганяє туман. Але її слова зачепили його глибше, пробудивши спогади про Елізабет — королеву з його минулого, чию красу він виношував у серці, коли був молодим воїном. Тоді він був готовий померти за неї, віддати все за один її погляд. Але Сімона… Сімона була іншою — живою, справжньою, її сміх у біді й сила в слабкості розтопили кригу в його душі.

— Я колись закохався в королеву, — почав він обережно, його голос тремтів, ніби він ступав по крихкому мосту над прірвою.

Сімона недовірливо зиркнула на нього, її брова вигнулась у скептичній дузі.

Енріке помітив її погляд і швидко додав:

— Звісно, з книжок, які я читав раніше. Вона була ідеалом, за який я був готовий віддати життя. Але коли я побачив тебе… особливо там, у воді, коли ти кинулась за мною, ризикуючи всім… я зрозумів, що кохання — це не про смерть. Кохання достойна кожна жінка. Не за ідеальність. Не за красу, яку оцінюють інші. Не за її статус.

А просто тому, що вона — жінка. Жива. Справжня. З серцем, що вміє чекати, і душею, що вміє світити навіть у темряві. Любов не має бути нагородою. Вона має бути простором, у якому жінка розквітає — а не втрачає себе. І все це взаємно, щоб кожен був готовий пожертвувати собою - зберегти той вогонь.

Сімона глянула на нього, її очі блиснули розумінням, змішаним із легкою іронією.

— Слова не хлопчика, а мужа, — відповіла вона з ледь помітною посмішкою. — Але слухай: кохання — це не битва, де хтось має загинути. Це життя. Сучасна жінка не шукає корони — вона народжена з нею. Жінка, яка усвідомлює свою цінність і цінність життя, має силу. А та, що нею користується, — справжня королева. Просто не кожен чоловік може це побачити.

Він кивнув, відчуваючи, як її слова перевертають його світогляд, мов землетрус, що руйнує старі мури. Усе його життя — століття битв, перемог і втрат — було про смерть заради ідеалу. Він трощив, боровся, втрачав, думаючи, що кохання вимагає жертви. Але Сімона показала йому інше: кохання — це творення, будівництво, життя, що розквітає, як сад після дощу. У його думках спалахнула молитва до богів, тих, що колись вели його кораблі крізь шторми: Дайте мені другий шанс. Не руйнувати заради кохання, а будувати — дарувати радість, а не біль, зводити мости, а не стіни.

— Ти права, — тихо сказав він, його голос був м’яким, як вечірній бриз. — Я думав, що кохання — це вогонь, який спалює. Але ти показала, що це світло, яке гріє.

Вона розсміялась — слабко, але щиро, її сміх був як дзвін кришталю в тиші.

— Ох, Антуане, чоловіки досі вважають, що жінка — слабка стать. Але ті часи давно минули. Сучасна жінка — королева, яка тримає світ на своїх плечах, навіть коли не одягнена в корону.

— А ти? — спитав він, його голос став ніжнішим, ніби він боявся сполохати мить. — Ти точно тримаєш цей світ. І мене… нас із Софі.

— Я? — Сімона підняла брову, її посмішка стала лукавою, як у богині, що знає всі таємниці. — Я просто живу, як королева у своєму житті, а не жертва. І тобі раджу. Будь королем у своєму житті, а не жертвою.