Леся Нічна - Сирітка для Ректора, або таємниці Академії Магії, Леся Нічна

Глава 40. У якому з’ясовується, що я встигаю не лише вчитись, а ще й працювати…

Вечірка мала відбутися сьогодні ввечері. А це означало, що я могла на неї потрапити, якщо дуже постараюся і, головне, якщо зміна в таверні закінчиться вчасно.  

Але, якщо чесно, перспектива провести вечір з моїми милими однокурсниками радувала приблизно так само, як і перспектива посидіти на їжаку.  

Так, не сказати, щоб ми жили душа в душу і не могли дня провести один без одного. Швидше навпаки.  

Я була майже впевнена, що після кількох годин у їхній компанії в когось точно загориться зачіска. Або брови. Знову. І зовсім не факт, що це будуть не мої…

Тож коли Василина почала активно та весело готуватись до вечірніх посиденьок, наводячи марафет і перевертаючи весь шафа в пошуках ідеальної сукні, я вирішила їй не заважати.  

Нехай розважається — моя подруга це заслужила. А я вирішила піти на роботу й спокійно відпрацювати зміну, поки Грэгор не передумав і не вирішив дати мені ще якусь доставку на мітлі — бо розслабитись мені точно не світило.  

Зізнаюсь чесно, трималась я на чесному слові й чистій мотивації! Без поняття, звідки бралися сили. Можливо, я завжди була надто оптимістичною. І це не могло не тішити, бо мій келих завжди був наполовину повний.

— Ти точно не підеш? — усе ж перепитала Василина, коли я вже закінчувала одягатися у звичне вбрання.  

Таке повсякденне — штани, светр, тепла куртка й шалик.

— Якщо встигну закінчити роботу раніше — може, й забіжу, — знизала я плечима, намагаючись не видавати особливого ентузіазму. — Ти там сильно не запалюй, а то лісові звірятка в паніці розбіжаться.  

— Ото й добре, — махнула рукою подруга, вже виливаючи на себе майже півфлакона парфумів, від чого я голосно чхнула. — Я тебе чекатиму! Обіцяй, що хоча б спробуєш прийти!

— Обіцяю, — приречено зітхнула я й вийшла з кімнати.

Спустившись сходами гуртожитку, я обережно обійшла калюжі, що залишились після зими, й з полегшенням вдихнула весняне повітря.  

Сніг на вулицях давно розтанув, а повітря наповнювалося теплом, вітром і особливим, майже забутим відчуттям щастя. 

Вітер перебігав волоссям, що вибилось із моєї звичної гульки — ідеальної зачіски для роботи офіціантки. Навіть пташки мирно цвірінькали, ніби намагалися переконати мене, що світ не такий уже й поганий.  

І я була схильна вірити в це. Бо старші брати за нами наглядали.  

Це я про птахів, якщо що. І все одно не могла не радіти.

Я любила цю пору. Весна була особливо прекрасною. Здавалося, що світ спеціально намагається додати яскравих барв у кожну пору року. На тонких гілках розквітали білі, рожеві й пурпурові квіти, аромат яких лоскотав ніс і змушував посмішку мимоволі розпливатися на обличчі. 

Навіть легкий холодок, що залишився після зими, вже не здавався таким неприємним. Хоча, звісно, були в Дембурзі й такі райони, де панувала вічна зелень, і зміни сезонів майже не відчувалися. 

Ну й нехай — у нас, звичайних смертних, усе як належить: зимою — куртка, навесні — сукенка.  

Романтика, одним словом.  

А там уже й соплі підуть через перепади температур. Звична й рідна застуда! Куди ж без неї?  

Прийшла й зірвала нам голову весна шалена, як то кажуть. (Чумачеча, якщо вам ця пісня стане зрозумілішою. Додала трішки знайомого)

З такими ліричними думками я й дісталась до таверни. Ще було не пізно. До заходу сонця залишалося вдосталь часу, й через невеликі вікна таверни лився м’який, приємний сонячний промінь.  

Це надавало закладу особливого затишку. Я швидко прочинила двері й ковзнула до кімнати для персоналу. Там вже пахло свіжою випічкою й спеціями, а настрій моментально підскочив до рівня «ще трохи — і я заспіваю».  

Переодягнувшись у звичну форму офіціантки, я тільки-но встигла розгладити фартух, як двері різко розчинились — і на порозі з’явилася незадоволена Ханна, моя улюблена й неймовірно терпляча колега. 

— Пс, ти там довго ще вбиратись будеш?! У нас сьогодні всі столики забиті! — нервово буркнула вона, дивлячись на мене з докором.  

— Та йду-йду, куди ж я від вас дінуся! — поспіхом відповіла я, хутко поправляючи волосся й вибігаючи за нею до зали. 

Таверна справді була переповнена. Здавалося, що сьогодні весь Дембург вирішив повечеряти саме у нас.  

З усіх боків лунали дзенькіт посуду, сміх, гучні розмови й навіть співи. Гості гомоніли, офіціанти метушились, кухар щось розлючено бурмотів на кухні, але при цьому виглядав напрочуд щасливим. 

Що ж, його щастя — наш хліб із маслом і трохи чаю з пряниками.  

Я взялася приймати замовлення, ледь встигаючи записувати їх на клаптику паперу. Деякі відвідувачі вже були явно «в настрої», інші вимагали їжу негайно й обурювались, що чекати доводиться більше трьох хвилин.  

Але я зберігала ввічливість і посмішку. Професіоналізм — наше все. Хоча інколи, зізнаюсь чесно, дуже хотілося жбурнути комусь салатом в обличчя й подивитись, як він на це зреагує.  

— Ліро, терміново на кухню! — раптом долинув голос Гордиса. Нашого кухаря.  

Я кулею помчала туди, подумки помолившись. Рідко коли Гордис гукав мене так голосно, тому, коли він просто всунув мені в руки тарілку з супом, я була добряче здивована.  

Суп як суп. З чого тут панікувати?  

— Швидше! Віднеси во-о-он тому магу. Комплімент від шефа, — й якось занадто підозріло всміхнувся.  

Сподіваюсь, він туди не плюнув? Бо тоді комплімент від клієнта мені точно прилетить у лоба.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍