Солен Ніра - Академія Арканум, Солен Ніра

Частина 30

Я стояла на балконі четвертого поверху, дивлячись, як у дворі академії студенти поспішають на вечірні заняття. У повітрі щось змінилося. Це відчувалося не через події, а інтуїтивно — як запах дощу ще до того, як з’являться хмари. Немов щось прокинулося.

Ззаду почувся знайомий голос:

— Ти знову тут. Сама.

Обертаюся. Арель. Його темне волосся ледь спадало на лоб, а погляд був серйознішим, ніж зазвичай.

— Не спиться, — я знизала плечима. — Тобі теж?

— Мені здається, ми всі відчуваємо, що щось не так. Навіть Сієна перестала писати вірші, а це вже симптом.

— Можливо, це просто кінець семестру, — спробувала я пожартувати, та всередині було не до сміху.

Ми повернулись у кімнату, де вже зібралися інші. Аліса сиділа на ліжку з чашкою какао, Адріан малював щось у блокноті, Калеб мовчки крутив у руках шматок пергаменту — один із тих, що я колись знаходила у своїй книжці. Знову записка. Невідомо від кого.

— Гадаєш, це справжнє? — запитала я, сідаючи поруч.

— Почерк збігається. І… схоже, автор знає щось більше, ніж ми.

Я прочитала: “Те, що приховано в тобі, не випадковість. Від твого вибору залежить доля Аркануму. Дзеркало — лише перший ключ.”

Здавалося, що з кожною такою фразою шматочки пазлу зсуваються ближче одне до одного. Але картина все ще не складалась.

— Дзеркало… — прошепотіла я. — Воно показало мені… мене. Але інакшу. Сильну. Жорстку. Небезпечну.

— Тобто, правдиву? — обережно припустив Калеб.

— А якщо це відображення не того, ким я є, а того, ким можу стати? — сказала я. — Дзеркало не просто показало — воно обрало. І якщо це перший ключ…

— Значить, є другий, — закінчила Сієна. — А, можливо, й третій.

Я подивилась на всіх. Ці люди стали для мене більше, ніж просто друзі. Вони залишалися поруч, навіть коли все навколо хиталось, навіть коли… коли Нолан просив тримати дистанцію.

Його ім’я боляче різонуло всередині. Я не бачила його вже кілька днів. Він зник — без пояснень, без слів. Ніби його просто… стерли з простору.

— А що з Ноланом? — раптом запитала Аліса.

— Він… зайнятий. Академія переживає важкі часи, — відповіла я, стараючись не видати власну тривогу.

— Я все одно не довіряю йому повністю, — кинув Калеб. — Він надто багато мовчить.

Я мовчала. Знати правду і не мати права її сказати — наче стояти на краю прірви, обпікаючи пальці уламками істини.

— Добре, — сказала я твердо. — Ми зберемо все, що знаємо. Записки. Дзеркало. Пророцтва. Академічні архіви. Поговоримо з викладачами. Усе, що може дати відповіді. Пора зрушити з мертвої точки.

— І не забуваймо, — додав Арель, — пророцтво починалось зі слів: “Та, що розіб’є круг вогню, з’єднає світло і тінь”. Можливо, це не лише про тебе, Ясемін. Можливо, це про нас усіх.

Я кивнула. Уперше за довгий час я відчула, що ми не просто шукаємо розгадки. Ми — частина них.

Ми провели майже весь день у закинутому крилі бібліотеки — тому самому, яке офіційно вважалося на реставрації. Насправді ж воно ховало більше, ніж просто пил і павутиння.

— Я знайшла це, — прошепотіла Сієна, витягуючи стару книгу з потрісканою палітуркою. — “Ритуали злиття стихій: заборонене знання”.

На перших сторінках — символ, який я вже бачила. На тому самому пергаменті, який згорів у моїх руках у кімнаті Нолана.

— Це знак з дзеркала, — видихнула я. — Точно.

— А тепер дивіться сюди, — Калеб ткнув пальцем у схему, що зображала три кола, які перетинаються в одному центрі. — Цей символ означає “Точка балансу”. Його використовують у пророцтвах, де мова йде про стирання меж між світлом і темрявою.

— Тобто, пророцтво не про перемогу світла над темрявою? — здивувався Адріан.

— Ні, — повільно промовила я, відчуваючи, як всередині все холоне. — Воно про їхнє злиття. Про єдність. І… про того, хто зможе пройти крізь обидві сили, не втративши себе.

Мовчанка. Важка, в’язка. У ній усе стало зрозумілим — я була тією точкою. Не героєм. Не обраною. А просто — тією, хто має зробити вибір, від якого залежить усе.

— Це все пояснює, — тихо мовила Аліса. — Чому навколо тебе відбувається незрозуміле. Чому пророцтва активувались саме зараз. Чому викладачі стали тривожними.

— І чому Нолан мовчить, — додав Калеб. — Бо він знає більше, ніж говорить.

І тут… щось змінилось. Повітря стало густішим, ніби хтось спробував вдихнути саму магію. За вікном миготнуло світло — надто яскраве для дня. Потім друге. І ще.

— Це… — я рвучко встала. — Захисний бар’єр!

— Що з ним? — Аліса підбігла до вікна. — Він… палає?

Скляні вітражі тремтіли. Із віддалених залів доносився гуркіт. Словно хтось пробивався крізь саму тканину академії.

— Нам треба знайти Нолана, — сказала я. — Негайно.

— А якщо він не хоче, щоб його знаходили?

— Тим гірше для нього.

Ми вибігли в коридор — і зіткнулись із натовпом. Викладачі змагались із невідомими темними фігурами, студенти тікали або намагались допомогти. Магія розривала повітря, немов блискавка за блискавкою.

І посеред цього хаосу — він.

Нолан.

Серйозний. Спокійний. Холодний. Але його очі — палали.

— Не підходьте, — кинув він мені, не обертаючись. — Я стримую прорив із порталу.

— Ти знав, — я підійшла ближче. — Весь цей час. Про дзеркало. Про мене. Про все.

— Не час.

— Саме час.

Наші погляди зіштовхнулись. Його було важко прочитати — він, як завжди, був закритим, як та сама книга в бібліотеці. Але я побачила… страх. Не за себе. За мене.

— Якщо ти щось знаєш, скажи зараз. Поки ще є час.

І він сказав.

— Ти не лише ключ. Ти — замок. І єдина, хто може його зруйнувати або закрити назавжди. Портал відкритий через тебе. Але і ти можеш його зупинити.

Я відчула, як земля тремтить під ногами. Магія пронизувала мене з усіх боків.

— Але чому ти мовчав?

— Бо не хотів втратити тебе до того, як ти будеш готова. — Його голос був глухий. — А тепер… будь готова. Бо вони йдуть.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍