Володимир Лвович Ешкін - Гойдалка, Володимир Лвович Ешкін

— Переконана, що зможе, — кивнула Сайкс. — Ми вже маємо приклад, так би мовити, операційного застосування посвяти. Портал на Фаренго допустив до своєї панелі введення лише відмічену «вогненним цілунком» Овіту. Зі всіма іншими, і людьми і ґ’ормітами, він співпрацювати відмовлявся, і тепер відмовляється. Здається, ми не оцінили справжньої ваги цього ритуалу. «Цілунком» ворог дає своїм довіреним щось на зразок універсального ключа.

— Виходить, Шерма не лише заложниця, але й носій «ключа»?

— Так.

— Тому її виведуть з анабіозу?

— Не лише тому. Я не впевнена, що та автоматика, яку ворог поставив на стражі порталу, зможе відчути «цілунок» в істоті, що перебуває в анабіозі.

— А там лише автоматика? — недовірливо примружилась баронеса.

— Переконана, що так.

— А можна поцікавитися, на чому базується ваше переконання.

— На аналізі дій ворога. Виходячи з того, що нам відомо про логістику його дій, справу Темного продовжує штучний розум.

— Я здогадуюсь, що аналіз з того ж джерела, що й дані про базу.

— А хто гарантує, що Шерма буде з нами співпрацювати? — повернув на конкретику Зоран.

— Ніхто. Але у нас її донька.

— Шерма запрограмована від народження, — нагадала Тарасваті. — Ментальні «стражі» сильніші за материнський інстинкт.

— Шерма унікальна навіть на тлі інших членів «Тейсанової трійці».

— Ми вважали особливою Овіту. І що з цього вийшло?

— Якби не Овіта, Жезл Сили потрапив би до ворога. Перед тим, як втратити базову особистість, вона спілкувалася з Лабіринтом, а також, наскільки я розумію, натякнула Мулан і Гумму про наближення небезпеки.

— Шкода, що Гумма немає з нами, — докинув Зоран. — На 18КВ216:2 він був би не зайвим. Щось підказує мені: нудьгувати не доведеться.

— Й до ґ’ормітів не ходи, — посміхнулася Вей.

— Як правильно сказав командор, — мовила Сайкс, — ми діємо на межі авантюри. Ми ризикуємо, але не маємо іншого виходу. Якщо ми не зможемо зруйнувати базу ворога, він рано чи пізно нас знищить. Гуманоїдні раси, котрі були нашими попередниками, знали і вміли більше за нас. Але ворог їх подолав. Землянам природа відміряла найкоротше життя, але компенсувала цю прикрість яскравою схильністю до авантюр. Можливо, якраз це нас і врятує.

— У цьому всьому мало втішного, — Ґвен Вей приклала долоні до обличчя, немов намагалася охолодити ними щоки і вилиці. — Ми будуємо стратегію на самих лише голих припущеннях.

— Хоч що б ми з вами припускали, колеги, а є наказ, — нагадав Зоран. — І його треба виконувати. З цього моменту починаємо готувати транспортний модуль та вантажити обладнання для робот на поверхні 18КВ216:2.

— До речі, — Сайкс окинула поглядом невеселі обличчя. — Імператор назвав планету 18КВ216:2 Брамою. Не знаю, як вам, а мені подобається.

14

Планета, позначена на картах

рептилоїдів як Т’ідо (Імла),

третя у системі Денавору в зоряному скупченні Терзан–1.

8917 година 63 індикту суверенного часу Галактики.

Пелу відправили на чергування через десять діб після розмови з Кайлацем. Ця декада здалася їй нестерпно порожньою. Кожного вечора дівчина засинала з надією на продовження сну, проте оператори сновидінь чи то забули про колишню леді-матроса, чи то взяли довгу паузу.

Лацор також не балувала її увагою. Тепер вона не часто бувала у житлових модулях Фронтиру, доручивши опіку над Пелою старшій за віком магонійці на ім’я Шхо. Та не відзначалася вправністю у телепатичних трансляціях, зовсім не розуміла гумору та абстрактних висловів. Й, взагалі, виглядала на кончену «товстолапу» авреліанку. Коли Шхо об’явила Пелі, що завтра та чергуватиме у теплицях, дівчина ледь не застрибала від радощів. Й зовсім не здивувалася, коли дізналася, що її напарником визвався бути Кайлац.

Після знищення робота, яке й досі залишалося непроясненим, у теплицях чергували парами. Тепер при виході з житлового блока черговим давали зброю, за дією аналогічну тим променевикам, котрими оперували на імперському Флоті. Магонійські бластери відрізнялися від земних меншими розмірами, незвичним дизайном та приємною на доторк поверхнею. Бластери виглядали радше як ігрові маніпулятори, але на тренуваннях Пела пересвідчилася в їхніх можливостях. В імпульсному режимі вони весело дробили базальтові брили, а у ріжучому прогризали керамітові плити у три пальці завтовшки.

Шхо провела підопічну до шлюзового коридору, проконтролювала процедуру персоніфікації та змусила Кайлаца перекласти додаткові елементи живлення з наплічника до поясної сумки. Коли вони залишили шлюз, Пела придумала карикатуру на Шхо й відразу почула, що Кайлац сопить. Магонійці сміялися по-різному, але найчастіше це виглядало, як свистяче сопіння.

«Шхо — задрочка», — сформулювала вона словообраз.

«Не розумію».

«Вона все довго пояснює, все сто разів перевіряє та живе чітко за правилами. У нас таких називають задротами і задрочками».

«Так, — погодився хлопець, — Шхо дуже правильна та відповідальна. Це добре. Вона надійна, добре виконує доручення, нічого не забуває».

«Але з нею скучно».

«Вона перешкоджає тобі розважатися?» — здивувався Кайлац. У його системі словообразів «розважатися» виглядало як «робити собі задоволення» і для людського мислення віддавало двозначністю.

«Ні. Але й не допомагає».

«Це не входить в її обов’язки».

«Ти також задрот», — підсумувала Пела, перестрибуючи глибоку траншею, що пересікала стежку. Або вона погано пам’ятала, або минулого чергування траншеї тут не було. Це наштовхнуло її на міркування щодо стабільності місцевого ландшафту. Вона знала, що дрібні землетруси були тут звичним явищем, але раніше не задумувалась над їхніми наслідками.

Поряд з енергетичним бар’єром, вони наштовхнулися на «пожирачів». Велетенські істоти нависали просто над стежкою, наче живі вібруючі балдахіни. Побачивши Пелину невпевненість, Кайлац першим пройшов під павукоподібною громадою. Дівчина рушила за ним, краєм ока стежачи: чи не рухаються, бува, драглисті на вигляд ноги