Інна Турянська - Бути другом, Інна Турянська

— Діно…я лечу в Африку…

Діна здивовано відірвалася від нього. В очах промайнув страх і нерозуміння. 

— Чому? На скільки? 

— Ну як це чому, моя хороша? — мило всміхнувся чоловік, доторкнувшись до її носика, — Така в мене робота.

— Але ж …давай поговорю з татом, він направить когось іншого. 

— Діночко, твій тато в курсі. 

— Ти тікаєш від нас? — запитала з відблисками сліз в очах. В її погляді був біль…вона справді так думала..думала, що чоловік, який кохає її – втікає.

— Ні, кохана, ні, – притис її назад до себе чоловік.

— Тоді чому? — говорила з таким відчаєм в очах, що Степану здалося, що ось зараз він потоне у них, – Я не розумію, – хитала головою, відсторонюючись від нього, — Ми з тобою так чекали закінчення війни, щоб бути разом. Щоб мати дітей, а тепер ти знову втікаєш…

— Діно, — намагався знову пригорнути її Степан, але вона ухилялася, – Я тільки на пів року…я повернуся, – він не міг цього їй пояснити. Він не міг пояснити цього її батьку, самому собі не міг пояснити. Але ця війна…вона змінила його. Схоже, вона й справді засіла десь там в ньому кличучи до себе, нагадуючи про себе новими кошмарами.

— Ти готовий пропусти всі найкращі моменти…перші кроки нашого сина, перші його слова, ради…ради того, що горить у твоїй середині? Я не розумію тебе…, – говорила дружина, а сльози текли й текли. Степан лише витирав їх долонею і просто не знав, що їй сказати, бо вона мала рацію. Щось всередині нього горіло і досі, і разом з цим згорав і Степан. 

— Я знаю, що тобі важко зрозуміти мене…і я не можу це пояснити, але якщо любиш - відпусти…, — просив, опираючись головою на її голову. 

— Яка ціль поїздки? — запитала, дивлячись в очі, та він чомусь мовчав…— Не мовчи, говори правду, – Діна схопила його за одяг і струсанула. Їй хотілося витрясти це з нього, з його голови, з пам'яті. Але  чоловік завжди ховав це все за металевим каркасом і цю броню було не пробити…

— Терористи…

Відсахнулася, наче  це він  був тим терористом. Злякалася, завмерла. Душа згорала знову. Знову Едельвейс у ній повинен був пройти крізь буревії. Для чого? Чому? Знову чекати…страждати…знову відстань і розлука. Скільки ще її чоловік гратиме зі смертю, поки та не забере його у неї назавжди?

— Не їдь! — просила, обіймаючи долонями його обличчя, — Прошу не їдь, — благала  обіймаючи сильніше. Вона не погоджувалася! Вона хотіла, щоб він був поруч…коло неї. Разом з нею, ними!

– Я лечу через три дні, уже все вирішено, – стримано говорив Степан, але хіба хтось міг бачити його душу в цей момент? Він тримався стійко, може навіть грубо, але в цей же час він теж вбивав себе. Нікому з них…ні Діні…ні Артуру не зрозуміти, як це бути винним у смерті людей. Як це - все ще бачити їх душі поміж живих. Їх привиди у своїх снах. Їх очі, коли вони помирали, дивлячись на нього. То не вирвати з себе…не стерти з пам'яті. Смерть нічим не перекрити…хіба що рятувати інших від неї. Може хоч так його душа знайде спокій, і муки трохи згаснуть.  Але він не забуде….нічого вже не забуде.

Діна подивилася на нього.  Нічого не змінить рішення Степана Морозного, навіть вона. Безжальний! Він знову став таким. Жорстким, металевим, непробивним. Топтав її та її серце, бо знала, що міг не їхати, але ж їхав…знову тікав у світ жорстокості, який вона ніколи не розуміла. Який не могла збагнути. 

— Діночко, я дуже тебе кохаю! — говорив Степан, пригортаючи її до себе,— Але…

— Але це ти…це ти Степан, якого я покохала…той, хто завжди вирішував за двох. Я стільки разів обіцяла собі не пробачати тобі, але не можу…не можу, — здалася вона, розчинившись в його міцних обіймах. 

— Молись за мене і вір…і я скоро повернуся. 

— Тільки повертайся….будь ласка, тільки повернися до мене…, — просила, не відпускаючи, обіймаючи лише сильніше. Так ненавиділа його…і водночас любила понад усе. 

###