Жюль Верн - Таємничий острів

— Тварюко негідна! — закричав моряк. — Хочеш одержати кулю, зараз одержиш.

— Та хто ж це? — запитав Наб.

— Як? Ти не впізнав?..

— Ні.

— Та це ж мавпа, макака, сапажу, орангутанг, бабуїн, горила, сагуїн! Наше житло захопили мавпи — підняли драбину, поки нас не було.

І в цю хвилину, начебто підтверджуючи слова моряка, троє чи четверо чотирируких з’явилися у вікнах: мавпи відкрили віконниці та почали кривлятися і гримасувати, неначе по-своєму вітали справжніх власників будинку.

— так я й знав, що все це — чийсь жарт, — вигукнув Пенкроф, — з одним із жартівників і поквитаємося за всіх.

Моряк підкинув рушницю, швидко прицілився і вистрілив. Мавпи зникли, і лише одна, смертельно поранена, впала на піщаний берег.

Ця велика мавпа, безсумнівно, належала до першого розряду чотирируких. Якої вона була породи — шимпанзе, орангутанг, горила чи гібон, — невідомо, але належала вона до людиноподібних мавп, названих так завдяки подібності з людьми. Потім Герберт визначив, що це орангутанг, а ми пам’ятаємо: юнак знався на зоології.

— Чудова тварина! — зробив висновок Наб.

— Припустимо, що чудова, — відповів Пенкроф, — але ось не знаю, чи потрапимо ми додому!

— Герберт — чудовий стрілець, — сказав журналіст, — адже в нього є лук!.. Нехай він знову…

— Добре! Але мавпи хитрющі! — втрутився знову Пенкроф. — Вони вже не визирнуть у вікна, і нам не вдасться їх перестріляти, а як подумаю про те, що вони накоїли в кімнатах і коморі…

— Зачекайте, — озвався Сайрес Сміт, — тварини недовго нам заважатимуть.

— Повірю в це, коли побачу їх на землі, — відповів моряк. — До речі, чи не знаєте, містере Сайрес, скільки там, нагорі, цих пустунів?

Поки що ніхто не міг відповісти на запитання Пенкрофа; важко було влучити в ціль, тому що нижній кінець драбини забрали за двері; коли ж він знову потягнув за мотузку, вона лопнула, а драбина залишилася на попередньому місці.

Колоністи опинилися в скрутному становищі. Пенкроф шаленів. Це виглядало дещо смішно, але він не знаходив тут нічого кумедного. Поселенці розуміли, що зрештою вони потраплять до свого житла і виженуть мавп, — але коли і як? Цього ніхто не міг сказати.

Минула друга година, а мавпи не з’являлися; вони, причаїлися в будинку, але кілька разів то мавпяча морда, то лапа з’являлися в дверях або у вікні, і тварин відразу зустрічали рушничні постріли.

— Сховаймося, — запропонував інженер. — Можливо, мавпи вважатимуть, що ми пішли, і знову визирнуть. А Герберт і Спілет засядуть у скелях і стрілятимуть, як тільки з’явиться хоч одна мавпа.

Усі виконали наказ інженера, а кращі стрілки — журналіст і юнак — зайняли зручну позицію між скелями, — мавпи їх не могли бачити. Тим часом Наб, Пенкроф і Сайрес Сміт піднялися на плато, вирушили до лісу постріляти дичини: настав час сніданку, а їсти було нічого.

Менше ніж за півгодини мисливці повернулися — вони принесли кілька скелястих голубів і нашвидкуруч засмажили. А з будинку так і не з’явилася жодна мавпа.

Гедеон Спілет і Герберт теж поснідали, поки Топ сторожував під вікнами. Перехопивши нашвидкоруч, вони повернулися на свій пост.

Минуло ще години дві, але ситуація нітрохи не змінилася. Чотирирукі не подавали ніяких ознак життя, можна було подумати, що вони розбіглися; очевидно, їх так налякала загибель родича, наполохав гуркіт пострілів, що вони забилися в який-небудь затишний куточок Гранітного палацу, можливо, навіть до комори.

Поселенці, згадуючи про багатства, що зберігалися в коморі, втрачали розсудливість і, незважаючи на вмовляння інженера, все більше дратувалися, відверто кажучи, не без причин.

— Препаскудна історія, — зрештою сказав журналіст, — і, справді, немає підстави думати, що вона коли-небудь скінчиться.

— Одначе настав час виганяти негідників! — скипів Пенкроф. — Ми впораємося і з двадцятьма мавпами! Тільки б схопитися з ними; невже ніяким способом до них не дістатися?

— Є один шлях, — відповів інженер, який, мабуть, щось придумав.

— Один? Що ж, і це добре, оскільки інших немає. Який же?

— Спробуймо спуститися до Гранітного палацу через старий водостік, — відповів інженер.

— Сто тисяч чортів! — крикнув моряк. — Як же я сам не здогадався!

Дійсно, тільки таким шляхом і можна було дістатися до Гранітного палацу, позмагатися зі зграєю мавп і вигнати їх. Правда, отвір водостоку забили міцною кам’яною кладкою, яку доведеться зруйнувати; ну що ж, потім її можна відновити. На щастя, Сайрес Сміт ще не здійснив свого задуму і не затопив отвір, піднявши рівень води в озері, — отоді довелося б витратити чимало часу, щоб прокласти дорогу до будинку.

Уже минув полудень, коли колоністи, добре озброївшись і захопивши із собою мотики і заступи, залишили Нетрі, пройшли під вікнами Гранітного палацу, наказавши Топу залишатися на місці; вони збиралися дістатися лівим берегом ріки Віддяки до плато Круговиду.

Але не встигли вони зробити і, п’ятдесятьох кроків, як почули лютий гавкіт собаки. Здавалося, Топ у розпачі кликав їх.

Вони зупинилися.

— Біжімо назад, — запропонував Пенкроф. Поселенці кинулися бігти щодуху берегом ріки.

Обігнувши кряж, вони побачили, що становище змінилося.

І справді, мавпи, охоплені раптовим і незрозумілим страхом, намагалися знайти шлях до втечі. Дві чи три металися, підбігаючи то до одного, то до іншого вікна, стрибаючи зі спритністю клоунів; мавпи навіть не спробували спустити драбину і, мабуть, від страху забули, що це полегшило б їм відступ. Ось п’ять або шість мавп виявилися гарною мішенню, поселенці спокійно прицілилися і відкрили вогонь. Пролунали пронизливі крики, поранені й убиті тварини падали в кімнати. Інші ж почали стрибати вниз і розбивалися на смерть; кілька хвилин потому в Гранітному палаці, мабуть, не залишилося жодної мавпи.

— Ура, ура! — закричав Пенкроф.

— Рано кричати ура, — зауважив Гедеон Спілет.

— Чому? Адже всі вони перебиті, — відповів моряк.

— Згодний, але до будинку ми все-таки увійти не можемо. Ходімо до водостоку! — запропонував Пенкроф.

— Доведеться, — сказав інженер. — Одначе було б краще…

У цю мить, немов у відповідь на зауваження Сайреса Сміта, вони побачили, як драбина вислизнула через поріг, потім розгорнулася й упала вниз.

— Присягаюся трубкою! От здорово! — закричав моряк, дивлячись на Сайреса Сміта.

— так, здорово! Але чи не занадто? — пробурчав інженер і першим почав підніматися по драбині,

— Обережніше, містере Сайрес, — крикнув Пенкроф, — можливо, мавпи ще там…

— Зараз побачимо, — відповів інженер, не зупиняючись.

Його товариші піднімалися за ним і за хвилину дісталися до порога.

Обшукали весь будинок.

Нікого не знайшли ні в кімнатах, ні в коморі — у ній чотирирукі добряче похазяйнували.

— А як же драбина? — занепокоївся моряк. —

Який джентльмен її спустив?

Цієї миті пролунав крик, і величезна мавпа, яка