Артур Хейлі - Готель

від дверних замків. Більше того — на ньому висів і мініатюрний брелок з автомобільним номером (такі брелоки виготовляє й розсилає власникам машин служба сервісу, організована інвалідами війни; загублені й знайдені кимось ключі повертаються потім через цю організацію їхнім власникам). Номер на брелоці був луїзіанський.

Не ховаючи ключів, Ключник поспішив за жінкою, що вже виходила з магазина. Людина, яка б помітила, як він піднімав їх, тепер подумала б, що він хоче повернути їх власниці.

Але змішавшись із натовпом перехожих на Кенел-стріт, Ключник сунув свою знахідку до кишені й подався слідом за жінкою. Пройшовши два квартали, вона перейшла на другий бік Кенел-стріт і зникла в косметичному салоні. Крізь вітрину Ключник побачив, як вона підійшла до реєстраторки; та розгорнула книжку записів, щось сказала — і жінка сіла чекати. Ключник, окрилений, помчав до телефону.

Міське довідкове бюро відповіло, що потрібні йому відомості він може одержати в столиці штату — Батон-Ружі. Ключник замовив через міжміську Автомобільне управління. Телефоністка відразу з’єднала його з потрібним відділом.

Тримаючи перед очима низку ключів, він назвав автомобільний номер, що стояв на брелоці. Клерк знудженим голосом повідомив, що машина зареєстрована на ім’я Ф. Р. Драммонд, яка мешкає в Новому Орлеані, в районі Лейкв’ю — і назвав адресу. (В Луїзіані, так само як і в багатьох інших штатах, приватні автомобілі підлягають офіційній реєстрації, і всі дані про їх власників можна дістати без будь-яких труднощів — аби був під рукою телефон). Ключникові вже не раз траплялося користатися з цього.

Тепер лишалося зробити останню перевірку. Знайшовши в телефонній книжці прізвище Ф. Р. Драммонд, Ключник набрав номер. Як він і сподівався, на тому кінці трубки не піднімали.

Тепер треба було діяти якомога швидше. Ключник прикинув, що має на всю операцію годину-півтори. Зупинивши таксі, він під’їхав до своєї стоянки, пересів у власний автомобіль і, орієнтуючись по карті міста, подався в район Лейкв’ю, де досить легко знайшов потрібну адресу.

Спочатку він зупинив машину за півквартала від будинку й уважно оглянув його. Це був чепурненький двоповерховий котедж, що стояв серед великого саду. Під’їзну алею надійно закривав від обох сусідніх будинків розлогий кипарис.

Ключник сміливо в’їхав під тіняве дерево, виліз із машини й підійшов до парадних дверей. Перший же ключ із в’язки легко відімкнув їх.

В будинку було тихо. Ключник голосно гукнув:

— Чи є хто дома?

На той випадок, якби йому відповіли, в нього було готове пояснення: двері, мовляв, стояли розчинені навстіж, а сам він помилився адресою. Але йому не відповіли.

Він швидко обійшов кімнати першого поверху, потім піднявся на другий. Там були чотири спальні, і також — ні душі. В шафі найпросторішої спальні висіли два хутряні манто. Він зняв їх і кинув на ліжко. В другій шафі він виявив валізи, вибрав найбільшу й запхав у неї манто. В шухлядці туалетного столика Ключник натрапив на скриньку з коштовностями й висипав її вміст у валізу, потім кинув туди ж кінокамеру, бінокль і портативний радіоприймач. Замкнувши валізу, він спустився з нею на перший поверх, де додав до здобичі срібну вазу з тацею. Магнітофон, що його він помітив в останню мить, Ключник підхопив під пахву і, тримаючи велику валізу в другій руці, вибіг до своєї машини.

В будинку він перебував щонайбільше десять хвилин. Сховавши валізу й магнітофон у багажник, Ключник сів за кермо. Ще година пішла в нього на те, щоб одвезти здобич до мотелю на Шеф-Мантерському шосе, повернутися до міста й поставити машину на тій самій стоянці.

По дорозі до «Сейнт-Грегорі» він, весело всміхнувшись, опустив в’язку ключів у поштову скриньку — згідно з проханням, вигравіруваним на мініатюрному брелоці. Служба сервісу, безперечно, виконає свій обов’язок і перешле ключі їх власниці…

Ключник підрахував, що проведена операція дасть йому щось із тисячу доларів.

Перекусивши сандвічем з кавою в барі «Сейнт-Грегорі», він вирушив до Ірландського Закутка. Ключ до Президентського люкса був готовий, і Ключник уже без жалю розставався з грошима, що їх здер із нього слюсар.

Коли він повертався до готелю, сонце ласкаво всміхалося з безхмарного неба. І сяюче сонце, і несподівана здобич були чудовими ознаками — вони мовби віщували успіх наступної, головної операції. І Ключник знову починав вірити в свою щасливу зірку.

10

Над усім Новим Орлеаном годинники ліниво й безладно видзвонювали дванадцяту, їхню багатоголосу мелодію притишували герметично зачинені (з огляду на кондиціонери) вікна Президентського люкса на дев’ятому поверсі готелю. Герцог Кройдонський, нетвердою рукою наливаючи собі четверту за цей ранок порцію віскі з содовою, почув передзвін курантів і недовірливо глянув на свій годинник. Пересвідчившись, що куранти б’ють правильно, він похитав головою й пробурмотів:

— Всього тільки?.. Вперше в житті — такий довгий день…

— Колись і він скінчиться, — озвалася його дружина незвично лагідним тоном.

Вона лежала на дивані, безуспішно вчитуючись у вірші У. X. Одена. Після від’їзду Огілві її теж гнітило почуття непевності й тривоги. Востаннє герцог і герцогиня бачили старшого детектива дев’ятнадцять годин тому, і відтоді — ні чутки, ні вістки…

— Прокляття! Невже цей тип не може подзвонити?! — Герцог знову — вже вкотре сьогодні — заходився міряти кроками вітальню.

— Ми ж домовилися, що підтримувати зв’язку не будемо, — все ще лагідно нагадала йому герцогиня. — Щоб зайвий раз не ризикувати. До того ж, якщо він на день заховав десь машину, як планував, то йому й нема звідки дзвонити.

Герцог Кройдонський чи не всоте схилився над розгорнутою картою автомобільних маршрутів і, обвівши пальцем район міста Мейкона в штаті Міссісіпі, стиха проказав:

— Близько… Занадто близько… І ще цілий день чекати… Нічого не робити, тільки сидіти й чекати!.. — Відходячи від карти, він пробурмотів: — Його вже могли злапати.

— Очевидно, цього не сталося, бо ми б уже так чи інакше довідалися про це. — Поряд з герцогинею лежав денний випуск «Стейтс-айтем», яку щойно приніс їй секретар. Крім того, вони щогодини слухали по радіо останні вісті. Вісті передавалися й зараз, але диктор розповідав про наслідки урагану в Массачусетсі, а перед тим читав заяву Білого дому про В’єтнам. І в газеті, і в попередніх радіовипусках останніх вістей згадувалося про розслідування в справі вбивства на дорозі, але все зводилося до того, що слідство триває й нічого нового поки що не виявлено.

Коли раптом різко й нагально задзвонив телефон, герцог і герцогиня тільки перезирнулися, але ні він, ні вона не торкнулися трубки. В герцога почала сіпатися щока.

Телефон задзвонив знову, потім дзвінок