Едрієн Янг - Поміж злодіїв, Едрієн Янг

і в кінці провулка показався дах крамниці перекупника. Ще оповита залишками туману, вивіска зблиснула над дверима.

Піднялася сходами й постукала кулаком у вікно, а вулицею повз мене вже снували візки тих, хто прямував до торгового дому. Ніхто не відчиняв. Зазирнула крізь замурзане скло, і нарешті в напівтьмі проступила постать крамаря. Дочовгав до дверей, мружачись від світла, і щойно прочинив — я різко ступила досередини.

— Що за… — пробурчав він.

Попрямувала зразу до скриньки в глибині кімнати, кинулася до неї й зазирнула. Там були викладені рядочками оксамитові підкладки, на яких красувалися срібні ланцюжки та всяка блискотлива дрібнота. А потрібного мені не було.

— Минулого разу я у вас виміняла каблучку і ще прикрасу на оздоблений коштовностями кинджал, — повідомила, переходячи до іншої скриньки.

— Дівчинко, ти хоч уявляєш, скільки тут у мене тих золотих каблучок?

— Та була особлива. Із зазублинами в металі по всій поверхні.

Тільки тут я перевела погляд, і до мене дійшло, що крамар стоїть майже роздягнений. Босі ноги, довга нічна сорочка, ніби сукня. Він хмикнув, перейшов до іншого кутка й дістав зі ще однієї скриньки чорний футляр. Жбурнув на прилавок і, спершись на нього, дивився на мене.

Підняла кришку — і від одного промінчика з вікна

засяяла сотня золотих каблучок. Усіх розмірів, з каменями та без. Покопирсалась і нарешті вицупила знайому.

— Ось вона. — І покрутила перед ним на світлі. — Скільки?

— Десять мідяків, якщо хутенько заберешся під три чорти.

Вишкірилась і кинула монети на прилавок. Над відчиненими дверима теленькнув дзвоник, я збігла сходами, зняла шкіряну стрічку, що міцно обхоплювала волосся, сунула каблучку до кишеньки-підвіски й закріпила на шиї, затуливши коміром.

Нарешті туман розсіявся, над вершечками дахів зійшло сонце, завидніли обриси Дерна, що сяяв у ранковому світлі. І провулками рушила навала спогадів, натовпи привидів. Ішла за ними тим самим шляхом, що й сюди, і, проходячи повз таверну, помітила, що столик Сента вже спустів, на ньому самотою лишилися два порожні горнятка.

Уже били дзвони, закликаючи до торгового дому, тож я завернула на бічну вуличку, що вела в напрямку пристані, щоб не наштовхнутися на когось із учорашніх торговців чи купців. Щоб випередити поголос, що, певно, вже ширився, нам варто відчалювати. Тепер команда, вочевидь, завершує останні приготування, готова зніматися з якоря.

— Це ж просто сором.

Голос долинув із-за повороту на наступний провулок. Я спинилася: переді мною на бруківку лягла темна тінь. Вона все видовжувалася й розросталася, і ось із-за вигорілої до білого цегляної стіни постав Зола. Поли його довгого чорного плаща здіймав вітер.

— Це справжній сором — бачити, як ти, Фейбл, марнуєш час із такими, як оця команда.

Рука сіпнулася до ременя по ніж. Я йому не називалася.

— Звідки ти знаєш, хто я?

Той розсміявся, схилив голову набік і окинув поглядом з-під капелюха.

— Ти так на неї схожа!

Серце пропустило один удар, сіпнулося, позбавляючи мене рівноваги.

— І так само, як і твоя матір, ти обираєш по-дурному.

Із-за його спини з провулка виринули троє.

Озирнулася через плече на порожню вулицю, що вела до крамниці. Ні душі, ніхто й не завважить, що скоїть Зола. Схоже, мені не врятуватися.

Відступила на крок, ніж тіпався у тремкій руці. Я не справлюся з усіма чотирма, а як тікатиму — бігти мені аж до пристані.

Розмірковувати було ніколи. Різко розвернулася й кинулася бігти, стискаючи ножа. Кроки загупали вологою бруківкою, а нападники рвонули за мною.

Озирнулася на Золу (той так і лишився стояти й майоріти полами на вітру) — і зненацька налетіла на щось тверде, аж дух у легенях забило. Хтось міцно вхопив мене за плечі, а ніж вилетів мені з пальців.

— Відпусти! — заволала, гамселячи куди попало, та чоловік був сильніший за мене. — Відчепися!

Прихитрилася випростати ногу й загатити йому коліном нижче від живота, той похилився вперед, видавши здушений зойк. Тут ми обидва перекотилися назад, і я стукнулася головою об мокру бруківку — небо наді мною аж вибухнуло.

Сягнула до черевика, вихопила Вестів ніж і, коли підбіг другий нападник, викинула руку вперед, зачепивши лезом його передпліччя. Той єдину мить витріщався на кров, яка закрапала з-під рукава, і відразу вхопив мене за обшлаги куртки — аж тут підоспів третій і вихопив у мене з пальців ножа.

Підвівши очі, побачила його кулак, що завис наді мною — і вмить зацідив мені в обличчя. Рот наповнився кров’ю, і перш ніж устигла закричати, на мене спав другий удар. Над головою хитнулося світло, наповзла чорнота, а з останнім ударом усе згасло.

 

Роздiл сорок третiй

Кохання зламало нас усіх.

Там, високо на щоглі, мама видавалася лиш темною цяточкою серед сяйливого сонячного безкраю. Навколо все світилося, і від її рухів майоріла темно-руда грива волосся за спиною. Я стояла внизу й намагалася ставати маленькими ніжками чітко на її тінь, що витанцьовувала на палубі.

Вона була водночас сонцем, морем і місяцем. Вона була Полярною зорею, що вела нас до берегів.

Так казав мій батько. Звук його голосу розчинявся у вітрі, що лопотів серед вітрил, граючись білими полотнинами.

Та я вже перебувала не на «Жайворі».

Розплющила очі — а в роті залізний смак крові. Світло надто сліпуче. Кожна клітинка обличчя пульсувала, одне око так розпухло, що ним майже нічого не бачила.

Придивилася до вітрил нагорі, і серце мало не вистрибнуло з грудей. Що там, за бортом, не видно, проте добре було чути, як об нього б’ються хвилі.

Палуба піді мною була прогріта сонцем, та, коли я роззирнулася, очима шукаючи його над головою, у живіт мені наче каменем гупнули, очі запекло від сліз. На різьбленій дерев’яній арці виднів знак Золи.

Руки мені були зв’язані за спиною навколо щогли, біль у спині віддавався в плечі та калатав до зап’ястків. Намагалася крізь нього віддихатися й

роззирнутися в пошуках чогось, що могло б допомогти звільнитися.

Над головою ковзали тіні: команда взялася до роботи, на мене ніхто не дивився. Пошукала очима Золу, та за штурвалом його не було. Чоловіки орудували линвами