Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Бойовики » Інститут 📚 - Українською

Стівен Кінг - Інститут

375
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Інститут" автора Стівен Кінг. Жанр книги: Бойовики.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 69 70 71 ... 141
Перейти на сторінку:
що ні.

Він не рушив з місця, стояв серед білого дня, який надто швидко вступав у свої права, і нервово смикав шарф у себе на поясі. Варіант викликати поліцію чи одразу піти до копів зовсім неподалік від Інституту мав свої недоліки — їх було видно навіть попри страх і знесилення. У поліції швидко дізнаються, що його батьки мертві, що їх убили і що найбільш імовірний підозрюваний — це саме Люк. Другий недолік — сам Деннісон-Рівер-Бенд. Міста існують виключно за рахунок припливу грошей, гроші — це їхня кров, а звідки вони беруться в Деннісон-Рівер-Бенді? Не від цього залізничного депо, де майже все устаткування автоматизоване. Не від тих сумовитих будиночків, що їх Люк бачив із човна. Можливо, колись там були заводи, але не тепер. З іншого боку, в одному сусідньому тауншипі[74] є така собі установа («урядові штучки», сказали б місцеві, обізнано киваючи одне до одного в перукарні чи на міській площі), і в тамтешніх працівників водяться гроші. Вони навідуються до міста, і не тільки щоб фінансово живити «Поза законом» по вечорах, коли там виступають зачучверені музичні гурти. Вони несуть свої долари всьому місту. І, може, Інститут також зробив внесок у благоустрій. Наприклад, заснував громадський центр, чи відкрив спортивний майданчик, чи вклався в ремонт доріг. Усе, що ставить під загрозу цей доларовий потік, буде сприйматися скептично і невдоволено. Люк навіть гадав, що міські урядовці могли отримувати регулярну платню за те, щоб Інститут не привертав зайвої уваги непотрібних людей. Чи не параноя? Може. А може, й ні.

Люкові до смерті кортіло вивести на чисту воду місіс Сіґсбі та її посіпак, але він вирішив, що найкращий і найбезпечніший варіант на цей момент — це забратися від Інституту якомога швидше і якомога далі.

Маневровий локомотив затягував валку вантажних вагонів на підвищення залізничного депо, яке в народі називають гіркою. На ґанку маленької чепурної адмінбудівлі стояло два крісла-гойдалки. В одному сидів чоловік у джинсах і червоних гумових чоботах, читав газету і пив каву. Коли машиніст локомотива дав гудок, чоловік відклав газету і потюпав униз східцями, зупинившись тільки щоб махнути в бік скляної будки на сталевих підпорах. Хлоп, що сидів усередині, махнув у відповідь. Це мав бути оператор сортувальної гірки, а чоловік у червоних чоботах — складач поїздів.

Рольфів татко оплакував передсмертний стан американського залізничного транспорту, і тепер Люк побачив чому. Колії розбігалися в усіх можливих напрямках, але скидалося на те, що зараз експлуатуються тільки чотири-п’ять. Решта рейок вкрилася іржею, між шпалами проростав бур’ян. На деяких стояли стандартні вагони і платформи, тож Люк скористався ними як прикриттям і став рухатись у бік адмінбудівлі. Він помітив, що на одному з опорних стовпів ґанку, на гвіздку, висить картонний планшет для нотаток. Якщо там написано сьогоднішній розклад поїздів, то Люк має його побачити.

Він опустився навпочіпки за покинутим вагоном біля задньої стіни сортувального пункту і став звідти спостерігати, як складач іде до насувної колії. Новоприбулий товарняк уже стояв на самій гірці, і оператор мав зосереди­ти всю увагу на ньому. Якщо Люка помітять, то, певно, вирішать, що це звичайний хлопчик — просто, як і містер Дестін, ґікнутий на всю голову фанат поїздів. Звісно, більшість дітлахів не бігає дивитися на поїзди о пів на шосту ранку, якими б ґікнутими на всю голову вони не були. Особливо дітлахи в мокрому від річкової води одязі та з серйозно покаліченим вухом.

Вибору не було. Люк мусив дізнатися, що написано в тому планшеті.

Містер Червоні Чоботи зробив крок уперед і, коли перший на черзі вагон повільно прокотився повз нього, прийняв зуб, що входив у зів наступного. Вагон (на боці якого красувався червоно-біло-синій напис «ПРОДУКЦІЯ ШТАТУ МЕЙН») під дією гравітації покотився з гори, причому швидкість контролювалася гальмовими пристроями на допплерівських радарах. Оператор на сортувальному пункті смикнув важіль, і «ПРОДУКЦІЯ ШТАТУ МЕЙН» повернула на колію 4.

Люк обійшов свій критий вагон і неспішним кроком, засунувши руки в кишені, рушив до адмінбудівлі. Вдихнув вільно лише тоді, коли опинився під вежею сортувального пункту, подалі від очей оператора. Як вирішив Люк, якщо оператор добре виконує свою роботу, то дивиться він тільки на гірку і нікуди більше.

Наступний вагон, цистерну, відправили на колію 3. Два автомобілевози пішли на неї ж. Вони каталися, зіштовхувались і ляскали. «Лайонельські» поїзди Віка Дестіна були досить тихі, а тут стояв божевільний грюкіт. Люк подумав, що мешканці будинків у радіусі милі отримують такий звуковий прочухан три-чотири рази на день. Може, уже і звикли до нього. У це було важко повірити, доки Люк не згадав, як діти в Інституті зо дня в день живуть звичним життям: з’їдають великі порції харчів, сьорбають алкоголь із пляшечок, час від часу скурюють по сигареті, забавляються на ігровому майданчику і носяться вночі по коридорах, заходячись дурними криками. Люк вирішив, що до всього можна звикнути. Яка жаска думка.

Він дістався ґанку адмінбудівлі, не потрапивши в поле зору оператора в будці, і складач так само стояв до нього спиною. Люк не думав, що той обернеться. «Втратиш пильність на такій роботі — то й руку можна втратити», — сказав якось містер Дестін хлопцям.

На верхньому перфорованому аркуші планшета інформації було небагато. У колонках колій 2 і 5 стояло всього три слова: «ЗА РОЗКЛАДОМ НІЧОГО». До колії 1 був приписаний товарняк до Нью-Брунсвіка в Канаді, і за розкладом він мав прийти о п’ятій вечора — не буде з нього користі. З колії 4 о другій тридцять дня мав виїхати поїзд до Берлінгтона і Монреаля. Краще, та все одно не дуже підходить. Якщо Люк не вибереться звідси до другої три­дцяти, то, напевно, заживе собі великого клопоту. Підхожою видавалася колія 3, куди складач поїздів наразі спрямовував вагон «New England Land Express», що його Люк бачив на мосту. Відчеплення поїзда 4297 (після якого диспетчер станції, принаймні теоретично, не прийматиме інших товарняків) призначено на дев’яту ранку, а о десятій 4297-й за розкладом виїжджає з Деннісон-Рівер-Бенда до Портленда (штат Мейн), Портсмута (Нью-Гемпшир) і Стербриджа (Массачусетс). Останнє місто має бути як мінімум за триста миль звідси, може, набагато більше.

Люк повернувся до покинутого критого вагона і став спостерігати, як решта вагонів скочуються з гірки на численні колії: деякі вже сьогодні вирушать у путь у складі різних поїздів, решта просто стоятимуть на запасних коліях, доки не знадобляться.

Складач покінчив із відчепленням і піднявся на сходинку маневрового локомотива, щоб переговорити з машиністом. Оператор вийшов із будки і також приєднався до розмови. Почувся сміх. У ранковому безвітрі цей звук легко долинав до Люка, і він йому подобався. Люк часто чув, як у залі відпочинку на поверсі «С» сміються дорослі, але їхній сміх завжди видавався зловісним, наче то гиготіли орки в толкінівських оповіданнях. А цей сміх походив від чоловіків, які ніколи не тримали під замком дітей, ніколи не занурювали їх у баки. Це сміялися люди, які не носили на стегні тазери, чи то пак кийки-шокери.

Машиніст простягнув торбочку. Складач її взяв і зліз зі сходинок на землю. Локомотив повільно покотився з гірки, а складач і оператор узяли собі з торбочки

1 ... 69 70 71 ... 141
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інститут», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Інститут"