Мати Янгола - Як пережити втрату дитини і не збожеволіти, Мати Янгола

 ка розташована безпосередньо біля лікарняного корпусу, де ми тоді обстежувалися. Там теж був невеликий сквер із дитячим майданчиком, вузькими доріжками, кольоровими ліхтарними стовпами, кущами та деревами. Як раптом, невідомо звідки, заєць! Заєць?! А й справді, «невідомо звідки», бо де взятися за- йцю у мегаполісі, у звичайнісінькому районі міста? Це не був милий свійський кролик або шиншила, що втекла від господа- рів, а справжнісінький довгоногий дикий сірий заєць. Навіть якщо поряд великий парк, то все одно – це не ліс! Загалом, ми намагалися обґрунтувати це логікою, але просто очманіли від побаченого. І одразу 100% розпізнали присутність Петрика. З сумом і легкою радістю від цього «спіритичного» зв’язку із си- ном ми поїхали додому.
***
На десятий місяць народження вже «як завжди» зранку ми
заїхали на цвинтар, купивши гарні білі іриси. Увечері, у звич- ний для наших сакральних прогулянок час, ми зібралися їхати до парку. На небі збиралися хмари, що точно віщувало негоду. Але хіба це могло зупинити батьків, які втратили дитину та їха- ли в те місце, де особливо відчувався зв’язок з ним і відбувалися дива.
Досить швидко, погулявши нашим стандартним маршру- том у великому парку, ми прямували до маленького парку, біля лікарні, до нашої лавки. На ній лежала гілочка горобини. Зви- чайно, ми забрали її з собою, знаючи, що це Петюша нам її за- лишив. Але, сподіваючись на щось більше, ми продовжували сидіти й чекати. Вітер посилювався, і я ніби здогадалася, що це – Петро поривами вітру в спину «виганяє» нас, мовляв, ідіть додому. Чоловік попросив почекати ще трохи, але вітер дув вже так сильно, немов дійсно випихав нас із лавки, і чоловік пого- дився піти. Щойно ми сіли в машину, одразу почалася неймо- вірна злива, але ми вже майже не дивувалися, посміхалися одне одному і нашому янголу-захиснику.
***
Приїхавши вранці на цвинтар, у одинадцятий місяць від на-
родження сина, ми одразу здивувалися! Білі іриси, які купува- лися зрізаними, як будь-який звичайний букет, що не в горщи-
19

 ку, пролежали цілий місяць на землі біля могили і не зів’яли?!! Взагалі! Навіть пелюстки не пожовтіли! Хіба це не диво?! Увече- рі я ніби вже знала, що гуляючи в парку, чекати більшого сьо- годні не варто. Тому так чоловікові й сказала: «Не чекай вже, у Петі й так купа ангельських справ, він уже зранку чудовими квітами нам показав, щоб ми не сумували і що він із нами».
***
На дванадцятий місяць, як ви розумієте, нашому сину був би
рік. Перша серйозна дата для будь-якого малюка – перший рік життя. Звичайно, мені було сумно від усіх цих думок: як би ми могли святкувати, як би покликали гостей, як би був прикраше- ний зал, як би ми хвалилися досягненнями Петрика.
Цього дня ми не побачили знаків. Можливо, він образився, що я сильно сумувала і не могла стримати сльози. А я ж колись десь чула, що душі цього не люблять. Але чомусь мені спало на думку, що Петро прощається з нами, кажучи, що прийшов час його відпустити.
У цей день мене дуже «накривало». З дня смерті він жодного разу мені не наснився. А мені так хотілося побути з ним бодай уві сні.
Тієї ж ночі Петя почув мої прохання і «прийшов» до мене у снах. Він був здоровий і веселий, як будь-який малюк у його віці. Як не дивно, уві сні я знала, що це лише сон, і розуміла, що його немає серед живих, тому одразу взяла його на руки і обіймала так довго, як могла... Поки моє пробудження не розлучило нас.