Розалія Лоренс - Прихисток твоєї помсти, Розалія Лоренс

Розділ 2

Вийшовши на вулицю, я здригнулася від пронизливого удару вітру.  На дворі було неймовірно холодно для кінця літа, і моя сукня здавалася абсолютно безсильна перед цим морозом.

Це не залишилося непоміченим Микитою. Зупинившись, він швидко накинув піджак на мої плечі. Під мій здивований погляд він знову взяв мене за руку.

— Ми з Катрею слідом за вами поїдемо.

— Гаразд! — крикнув він Максу.

Ми підійшли до машини, де Микита відчинив дверцята і впустив мене всередину. Обійшовши автомобіль, він сів за кермо і завів двигун.

— Куди ми їдемо?

— До батьківського дому.

Я кивнула. Ці слова викликали важкий клубок в моєму серці. Повертатися не до рідного будинку, а до іншого, викликало сумніви. Я не сумую за ним, хіба що тільки за Джаном. Думки про той дім скоріш пронизують моє серце, наче гострим списом.

Я подивилася на зосередженого Микиту, який впевнено водив автомобіль, бувши зануреним у свої думки. В цей момент він виглядав ще привабливіше.

Чи страшно мені їхати з незнайомим мені чоловіком?  Після всього пережитого, це для мене менш лячна ситуація. Вийти заміж за незнайомця не те що за копію мого батька. Можливо, я все-таки зробила помилку. Та це мій перший власний вибір, і якщо він виявиться не правильним, життя моє гіршим точно не стане. Але я все одно боюся знову стати маріонеткою.

Не зауваживши, як Микита відвів свою увагу від дороги, я зрозуміла, що він помітив мій погляд. Мої щоки різко почервоніли, і я відвернулась, побоюючись, що він може помислити, що я милуюся ним.

— Ти моя дружина, можеш дивитися скільки забажаєш, — весело сказав він.

Я подивилася на Микиту. Він що сміється наді мною?

— Я не дивилася, — відповіла йому, повернувшись до вікна.

— Я й не казав, що ти дивилася на мене. Я дозволив тобі це робити.

Мої очі округлилися. Дозволив? Я прокашлялася і повернулася до нього. Мені стало не приємно, що він відверто сміється з мене. Чого це він таким веселим зненацька став?

— Дякую за дозвіл. Я подумаю, що мені тепер з ним робити.

Він пирхнув і склав губи в лінію, ледве стримуючись, аби не заржати.

— Мені буде з тобою весело.

— Чого це?

— Якщо я тобі розкажу, буде вже не так весело, — знущаючись, підморгнув.

Я насупилася і відкинулася на сидінні, дивлячись куди завгодно, тільки не в його бік.

— Там в середині ви не були таким веселим.

— Ти й сама не була такою, — знизив плечима.

— Я і зараз не така.

Він мовчав, а я подумала, що на цьому розмова завершиться.

— Що твій батько сказав? — несподівано почав він, а я лиш вигнула брів. — Коли він йшов, він тобі сказав щось на турецькій, ніби якщо я не помиляюся. Ти ж з Туреччини?

Я не хотіла згадувати ті слова. Я хотіла забути все, що він мені колись говорив. В голові сплили моменти, коли я навколішки благала про прощення. Як я клялася, що більше такого не повториться. Як він залишав відмітини на моєму тілі, що заховані під одягом. Які ніхто не бачив, крім матері та Джана. Життя в новій країні дало батькові ще більше причин карати мене. Кожен трошки відкритий виріз, обтислий одяг, давав йому привід дати ляпас, а за закритими дверима барвисто пояснити, що скромна дівчина повинна носити. Він завжди находив причину.

— Меліссо?

Піднявши погляд на Микиту, я зрозуміла, що так і не відповіла.

— Так, я з Туреччини.

— Тоді я вгадав… — він пильно дивився на мене, і коли почали сигналізувати машини, він відвернувся та дав газу.

Ми вже деякий час стояли на червоному, а я цього навіть не помітила.

— Перекладеш, що він сказав?

Я надіялася, що він омине цю тему, але Микита виявився наполегливішим, ніж здавалося. Я видихнула.

— Він сказав, що я зганьбила сім’ю, — сказала часткову правду.

Микита косо на мене подивився та нічого не відповів. Так ми й проїхали в мовчанні протягом двадцяти хвилин. Я була вдячна за те, що він не продовжував розмову.

Коли ми зупинилися, він відстібнувся і повернувся до мене. Я вся підібралася від його уважного погляду.

— Ти не вмієш брехати. Зовсім.

І вийшов з салону. Я випустила все повітря, що застрягло в моєму горлі. Долоні запотіли за весь час поїздки, і я витерла їх об сукню. Двері відчинилися, і я поспіхом відстібнулася, прийняла простягнуту руку. В цій сукні не можливо дихати, а рухатися тим більше.

Микита поклав руку мені на плечі і закрив дверці машини. Подивившись йому за спину, я охнула.

— Ви тут живете?

Він відвів мене від машини, вручивши ключі якомусь юнаку, і повів мене в сторону дому, який я б назвала маєтком, а не домом.

— Ні. Я тут вже якийсь час не живу, — він повернув до мене голову. — А ти хотіла б?

Я розгубилася і не знала, що відповісти. Я знизала плечима, і він, посміхаючись, повів мене далі бруківкою. Коли ми підійшли до дверей, він впустив мене першою в середину. Відкрилася велика зала з безліччю дверей і двома сходами.

— Мені здається, я б на першому повороті загубилася…

— Тоді добре, що я тут не живу, — він ледь помітно опустив свою руку до талії і прихилився до вуха. — Не маю в планах тебе губити.

По шкірі пробіглися мурашки. Я підняла голову, і мої очі зустрілися з його очима. Надзвичайно близько. Я згадала те, як у вівтаря його очі так само дивилися на мене. І як його губи торкалися моїх. До щік прилило тепло, а тіло розплавилося в його руках. Я опустила погляд.

Не можу дивитися довше в ці очі, ніж десять секунд. Його погляд опалює кожен мій дюйм. Це не правильно. Можливо, батько має рацію, і я справді така, як ті "грішні жінки"?

— Микита, — я обернулася і побачила жінку, вона з зацікавленістю дивилася на нас. — Всі в великій залі.

— Дякую, Тамаро, — він кивнув і привітно їй посміхнувся, на що вона відповіла такою ж посмішкою і поспішила нас залишити.

— А це…

— Вона була моєю нянею, а зараз кухар, і головна для всього персоналу, — його обличчя наповнилося теплотою. — Тамара тут як рідна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍