Галина Пагутяк - Гіркі землі

виспиться і піде на гульки, Ліля теж не збирається сидіти вдома, а татові доведеться терпіти мамині фокуси. Йому просто нема куди йти, не знати як збавити довгий день в хаті з пластиковою стелею, на яку навіть мухи бояться сідати. Найліпше для нього — це чистити рушницю, якої в нього немає, і тому вона ніколи не вистрелить. Але в нього лишається алмазний завод, який можна оплакувати до самої смерті. Ходити по хащах, в яких ховаються руїни його цеху, оплакувати свій станок, рукавиці, свого напарника, що помер два роки тому від інфаркту. І на цій основі триматиметься мир у сім’ї і сама сім’я.

Ліля лежала рівно стільки, щоб її не спитали: чого ти так рано встала. Потім встала, вбрала рясну довгу спідницю й чорну футболку, витягла з потаємного сховку торбинку, де лежали сякі-такі гроші на всілякі дівочі потреби. Ховала, щоб братик не тягав. Вона не могла його у цьому звинуватити, бо він би нізащо не зізнався, а мама повірила б йому, а не Лілі. Щодо тата, то він давно уклав угоду з дияволом, користаючи з опіки матері в обмін на мовчання. Ліля вмилася і пішла варити собі каву. Мати тільки ледь посунулася від нової плити, що працювала і на газу, і на електриці. Раз на тиждень в Бориславі не було газу, і два рази — води. Може, не у всіх, але в їхньому домі років з десять.

Мати не знала, що сказати Лілі, а та не знала, що сказати матері. Від цього Лілі було дуже гірко. А як було матері — вона не знала. Для всіх було краще, коли Лілька сиділа в Італії і дзвонила раз на місяць, щоб повідомити, що вона здорова і має роботу. Цього разу вона не була вдома два роки, і від неї відвикли. В повітрі бриніло напруження, яке підсилювалось Лілиною мовчанкою. Вона вже не була тією лагідною усміхненою дитиною, яку везла п’ять років тому до Італії цьотка Зоня. Тепер у овечки прорізались гострі зуби, і те, що Ліля мовчала, було добре для всіх, але не для неї. Аби все було не гірше — молитва беззахисних людей, що їх ще трохи залишилось в Бориславі. Вони, як ті либаки, що з кінським хвостом і коновкою збирали ропу з калюж і струмків, акурат заробляючи на миску зупи і кавалок хліба. Тільки тепер вони мали ту миску з рідних рук: матері, жінки, сестри, доньки. Сама ж суть їхня не змінилась.

Ліля купила півкіло «Червоного маку» і кілька бананів у тому магазині, де з нею продавці ніколи не починали бесіди, хоча знали її в обличчя. Це її влаштовувало. Вона купувала в них якісь ласощі, сир, ковбасу, те, що мама купувала на великі свята. Ліля ніколи не готувала дома ні різотто, ні піцу, ні спагетті, рецептами яких пишалось жіноцтво, приїжджаючи з Італії на Різдво чи Великдень. Вдома вона намагалась забути ті чужі запахи і смаки. Її не було в Італії, не було в Україні, її не було ніде. Це просто Лілине тіло пересувалось через кордони, а тим часом душа шукала порятунку і прихистку.

Ліля стояла на мокрому пагорбі, гойдалка саме ожила, тихо скрипіла, подзенькувала, а цей звук перебивали шум машин на дорозі, стук молотків об залізо, гавкіт собак. Тепер вона мала при собі парасолю, сумку через плече і светрик. Спускаючись вниз слизькою стежкою, дівчина змушена була хапатись за мокрі гілки. Учора вона просто легко збігла. Але то був той самий яр, не вчорашнє видіння. Потім вона зупинилась перед хвірткою, щоб роздивитись будинок. Побачила зсунуту черепицю і на ній — поламані гілки, потріскані дошки, якими було обшальовано веранду, що переходила у мансардне вікно, діри від тиньку, що обпав, а сам дім був ледь нахилений вбік. Нічого в ньому не було гарного: каліка, а не будинок. Як тільки в ньому згаснуть два життя, дім складеться, наче карткова споруда, і ніхто за ним не сплакне, бо час його скінчився. Певно, найкраще людині дожити до того віку, коли її смерть не викличе смутку. Так легше їй відійти.

Скрипнула хвіртка, як двері до потойбічного світу, аж щось здригнулось у Лілі, коли зачиняла за собою і вдихнула запах землі, гнилизни і яблук, що вкрились рудими плямами тліну. Втім, їх не було багато. Певно, пані Розалія позбирала ціліші. Лілю, що виросла у біді на купованих фруктах і овочах, жахало це марнотратство. Надмірність означає, що десь є нестача. Дитячий кошмар, де Ліля зменшувалась, а все довкола збільшувалось, був потребою в рівновазі, гармонії. Коли хтось дуже сміється, то хтось плаче дужче. Тиша, непорушність, передбачуваність, ось тобі причина, а ось наслідок — цього Лілі бракувало, цього вона шукала завжди, і врешті ця потреба настільки її змінила, що вона готова була заплатити за це нечувану ціну.

Вона рвонулась до дверей, навіть не стукала, бо знала, що ці двері замикають тільки на ніч, що ключ від них загублено давно. А вдень кожен може сюди увійти. Ліля доглядала старих на чужині й знала, що ті раді кожному слову, кожній новині з тепер недоступного для них світу.

Вона чистила яблука і різала їх на дрібні шматки. Пані Розалія збиралась зварити яблучне пюре. Ліля хотіла, щоб ця стара жінка випитала у неї все, звільнила її від думок, але Розалія нічого не питала. Вона була іншої породи, ніж ті, мамині й татові знайомі, що випитували не для того, щоб звільнити, а спустошити й лишити після себе страх: а що я сказала такого недозволеного. Та й поводили вони себе так, ніби вона була зобов’язана розповідати не те, що вона хоче, а те, чого вони потребують. Тому Ліля хотіла розмовляти з пані Розалією, яка поводилась з нею так делікатно, ніби Ліля була з тонкого скла. Звісно, ця жінка була чужа, не комунікувала з родичами Лілі, не було у них спільних знайомих, але було інше, про що дівчина лише здогадувалась. Пані Розалія досягла стану абсолютного спокою і не хотіла спричинити ураган, який міг би зруйнувати ветхий дім її життя.

Ні, вони розмовляли. Про вчорашню грозу, про те, що цього року вродив лише білий налив, що раніше тут коло паркана росли півники і флокси, але пропали в траві. І що бузок майже не цвіте, бо старий.

— А жасмин у вас є?

— Є, коло хвіртки. Ти не бачила, бо жасмин і бузок