Іван Якович Франко - Boa constrictor, Іван Якович Франко

тиха, безнадійна бідність виднілася в тих картинах, що пересувалися поперед його очі. Ні, тут вже почалася боротьба о багатство, боротьба страшна, завзята, щоденна. Тут Герман міг слідити від самого початку, від малесеньких зародів, як росли, розвивались і множилися його тисячі, доки не дійшли до мільйонів, як поборювали і пожирали без ліку противників, як опутували і висисали без ліку народ, як ширили довкола без ліку нужди, бідності, знищення, і йому самому, попри всіх достатках і розкошах, таки не принесли того, що називається щастям, вдоволенням. Давніше упоювали його перші удачі, в його груді часом щось металося і скакало з радості, але тепер не стало і того. Його капітал ріс і множився, мов заклятий. Нині перший раз він оглянув добре, відки набирав соків, – і злякся, злякся самого себе, злякгя свого богатства! Не тому, щоб так надто зрушила його доля тих тисяч, у котрих його капітал відняв щоденний хліб, так як велике дерево, ростучи, відіймає животні соки з дрібної трави кругом себе. Ні, доля тих бідолахів не дуже там займала Германа. Не того йому стало страшно, що тисячі не мають через нього чим занестися. Він був забобонний, і йому в тій хвилі причувалися тільки тисячі проклять, котрі найшли на його голову. Його багатство якось страшно в тій хвилі затяжіло на нім. Йому, не знати відки, прийшла думка, що багатство, – то потвора о сто головах, котра пожирає-пожирає других, але, хто знає, може відтак пожерти і його. Він мимоволі глипнув на образ, залитий тепер ярким сонячним світлом. Газелі десь немов пощезали, зблідли серед яркого світла, тільки звої вужа блищали, мов золоті живі перстені, готові туй-туй обхватити свою добичу, – а очі, то ті зачаровані, огнисті очі, так і впивалися в Германа, так і проколювали його. Йому стало моторошно. Він зажмурив очі, щоби обігнатися світла і страшного привиду.

Яким же способом доробився Герман Гольдкремер такого огромного маєтку? Три літа пробував він у Іцка Шуберта. Здоровий воздух, супокій, часті проїздки зовсім відживили його. Його лице почало наливатися здоровою краскою, рухи були живіші, бо навіть пам'ять і повороткість значно збільшилася. Герман ріс, дужав і поправлявся на диво, хоть слідів молодших літ ще лишилося немало в цілій його вдачі. Він не раз лютився за марницю, не раз нападала на нього давня лінь, і він сидів, зложивши руки, цілими днями на лавці, не кажучи й слова до Іцка. Але все то не псувало між ними доброї згоди і, певно, Герман був би від тих хиб вилічився, якби був довше пожив в Губичах. Та не так воно склалося.

Герман донині ще тямить то ту зимову ніч, в котру постигло Іцка нещастя. Він цілий день сидів сам в хаті та нетерпеливо вичікував свого опікуна з Дрогобича. Іцик поїхав на торг. Вдень мороз попустив, сонічко світило ясно, а зо стріхи капало, аж любо. Але надвечір натягли сірі хмари, і почало ліпити широкими пластами снігу. Швидко й світу не стало видно. Смерклося доразу, а сніг все ліпить та ліпить. Тихо довкола, вітру нема. Герман затопив в печі, сів на припічку і жде, але Іцка як нема, так нема. Дорога в село іде попри хату. Ось Герман чує, гейкають якісь торгові, вертаючи домів. Він вибіг, щоб розпитати про Іцка.

«А певно, вже десь їде, ми єго ще лишили в місті», – відповів селянин. Знов Герман чекає. Огонь сичить і тріскотить в печі, – він добув гороху і почав пражити його в грані, а для Іцка зварив кількоро яєць. Ось під ніч потис мороз, позамальовував шиби ледовимн, дивними квітами. Далі зірвався і вітер, почав бити снігом о шиби, свистіти серед крутих берегів, термосити і виривати китиці в стрісі. Огонь погасав, – Германові ставало лячно, він докладав полін і раз в раз притулював лице до вікна, чи не почує теленькання Іцкового коня. Не чути нічого. Крізь шпари в стінах потягає знадвору холодом. Германові здається нараз, що десь дзвонять, волосся зводиться вгору на голові, думка про пожар пролітає в нього. Він прислухується, – ні, не чути нічого. Ось засвистів, заревів, завив вітер дужче, ніж вперед, – немов стадо скажених вовків летить до села, виючи з голоду та копотячи серед сніговійниці. Від селянських дітей Герман наслухався повістей про злодіїв, що в бурливі ночі добуваються до хат, і ось йому причулося, що хтось скрипнув сінешніми дверми і легенько ступає-чалапкає по сінях, мацає руками по стінах – виразно чути шолопання – чим раз, то ближче хатніх дверей… Герман хоче кричати, але чує, що щось здавило його в горлі: він, сам не знаючи, що робить, втиснувся в темний тісний кут за піччю, – холодний піт виступив йому на чолі, все тіло дрижить, він щохвилі жде, що ось-ось двері створяться, а в них покажеться страшне, обросле лице злодія з огромною булавою та з широким блискучим ножем за ременем. Але хвиля за хвилею минає, – не чути нічого, окрім проразливого завивання бурі. В Германа поволі дух вступає, але він уже не сміє встати зі свого кута. Розгарячкована уява приводить йому на пам'ять повісті про «страчуків», що робляться з нехрещених дітей, закопаних де-небудь під плотом, під вербою. Йому здається, що щось чупкає по поду, – він тривожно підніс очі вгору, де було в підвалі старим звичаєм вирізане маленьке віконце. Мороз пробіг по його тілі! Йому бачиться, що віконце ворухнулося, що піднімається поволі-поволі вгору, а за ним видніється чорний, глибокий отвір. Він замер зо страху, не можучи відвернути очей від віконця. Йому задзвеніло в ухах, – бачилося, що в нім самім, всередині, ворушаться якісь дикі, тривожні голоси, піднімається крик, замішання без його волі. Нещасний хлопець безумів зо страху і ожиданки. Але голоси не унімаються, стають щораз різчі, голосніші, – якесь уриване теленькання пробивається крізь змішаний гамір. Герман хвилю ще сидів мов мертвий, не знаючи, чи дійсно сесь гамір піднявся в його нутрі, чи, може, доноситься знадвору. Але одної хвилі застанови було досить. Він зірвався, немов в якійсь розпуці, і дним скоком був коло вікна. Гамір роздавався вже на їх оборі,-видно якісь все чорніші тіні, чутно теленькання кінської упряжі, – ах, Іцик, Іцик приїхав!..

Гамір під хатою… Загримали до дверей. Герман побіг відчиняти і ще швидше влетів до хати, – так лячно, темно, холодно було в сінях. Чи се знов йому причулося, чи то направду він чув глибоке, тяжке стогнання десь під землею? Він, дрижачи судорожно, докинув дров до