Шиллер Фрідріх - Розбійники, Шиллер Фрідріх

І все-таки мені не хотілося б робити цього самому, щоб не було поговору. Мені хотілося б не вбити його, а прискорити його кінець. Я хотів би зробити це як умілий лікар, тільки навпаки... Не заважати природі якимись перешкодами, а допомогти їй швидше довершити свою власну путь. Адже можемо ми справді створювати умови для продовження життя, чому ж не могли б ми його й скорочувати?

Філософи і медики вчать мене, що душевні настрої точно відповідають рухові тілесної машини. Подагричні відчування раз у раз супроводяться розладом механічних функцій... пристрасті підточую ть життєву силу... перевтомлений дух пригинає до землі свою тілесну оселю... Як же тепер? Хто зуміє вирівняти для смерті цю непроторену путь у замок життя? Руйнувати тіло, впливаючи на ду х... Ха-ха! Оригінальний задум!.. Хто б це міг його виконати?.. Неперевершений задум! Подумай-но про це, Моор!.. Це було б мистецтво, варте того, щоб мати тебе своїм винахідником. Адже довели змішування отрут майже до ступеня справжньої науки і шляхом дослідів примусили природу виявити свої межі, так що тепер за кілька років наперед вираховують биття серця і кажуть пульсові: от досі — не далі 4..J Чому ж і тут не спробувати своїх сил?

Але як мені взятися до справи, щоб порушити цю солодку, мирну згоду душі з її тілом? Якого роду почуття слід мені обрати? Яке з них найжорстокіше поб'є квіт життя? Гнів?—Цей зажерливий вовк надто швидко насичується... Турбота? — Цей хробак точить нас надто повільно... Журба? — Ця гадюка повзе надто ліниво... Страх? — Надія не дає йому цілком охопити людину... Як? Невже оце й усі кати людства? Невже арсенал смерті так швидко вичерпався? (У глибокій задумі.) Як?..; Ну?.. Що?.. Ні?. Ха! (Схопившись.) Переляк! На що тільки не здатний переляк! Що можуть розум, релігія проти крижаних обіймів цього велетня? І все-таки... Якщо він витримає й цю бурю? Якщо він... О, тоді прийди мені на допомогу ти, жалю, і ти каяття, пекельна Евменідо2, змія гризуча, що весь час пережовуєш свою їжу і пожираєш власні нечистоти, —" ви, що вічно все руйнуєте і вічно відтворюєте свою отруту! І ти, виюче самообвинувачення, що спустошуєш свій власний дім і гризеш свою власну матір. Прийдіть і ви мені на допомогу, благодійні грації 3 — минуле з лагідним усміхом, і ти, квітуче майбутнє з переповненим рогом достатку! Показуйте йому в своєму дзеркалі небесні радощі, в той час як ваші окрилені ніжки зникатимуть з його пожадливих обіймів.— Так обрушусь я, завдаючи удар за ударом, насилаючи грозу за грозою, на це кволе життя, поки цю зграю фурій не завершить розпач! Перемога! Перемога! План готовий... небувало важкий і майстерний, надійний, певний,— адже (глузливо) ніж анатома не знайде й сліду рани або роз'їдаючої дії отрути. (Рішуче.) Отже, до діла!

Входить Герман.

A! Deus ex machina 4! Герман!

Герман. Готовий до послуг, ласкавий паничу!

Франц (подає йому руку). Ти не робиш їх людині невдячній.

1 Кажуть, що одна жінка в Парижі систематичними дослідами з отруйними порошками досягла такого уміння, що могла наперед визначити з приблизною точністю далекий день смерті. Ганьба нашим лікарям, яких ця жінка посоромила в умінні ставити прогнози! (Примітка Шіллера).

2 Е вменіди у грецькій міфології — богині прокльону, помсти і кари. Тут під Евменідою треба розуміти муки нечистого сумління.

3 Грації, або х а р и т и, в сгарогрецькій міфології — богині краси і радості.

4 "Бог з машини" (лат.) У грецьких і римських трагедіях бог несподівано з'являвся на сцені з допомогою захованої за лаштунками машини і розв'язував дію. Звідси — несподівана, але вчасна, доречна поява когось або чогось.

Герма". Я знаю це з досвіду.

Франц. Ти скоро ще більше одержиш... скоро, Германе!.. Мені треба дещо сказати тобі, Германе. Герман. Я весь перетворився на слух.

Франц. Я знаю тебе, ти хлопець рішучий,— солдатське серце... Скривдити себе ти не даси! Мій батько дуже образив тебе, Германе!

Герман. Хай мене чорти візьмуть, якщо я забуду це!

Франц. Оце голос мужа! Помста личить мужньому серцю. Ти мені до вподоби, Германе. Візьми цей гаманець,. Германе. Він був би важчий, якби я був тут господарем.

Герман. Це моє незмінне бажання, ласкавий паничу. Дякую вам.

Франц. Справді, Германе? Ти справді хотів би, щоб я став тут володарем? Але в мого батька лев'ячі сили, до того ж я молодший син.

Герман. Я бажав би, щоб ви оули старшим сином і щоб ваш батько мав сили сухотної дівчини.

Франц. Ха! А як би тоді нагородив тебе цей старший син! Як старався б він підняти тебе до світла з цього недостойного бруду, що так мало відповідає твоїй душі і твоєму дворянському походженню! Ти увесь, отак як ти є, ходив би у мене в золоті і мчав би по вулицях четвернею коней,— далебі, так воно й було б!.. Але я не пам'ятаю, що я хотів тобі сказати... Ти вже забув панну фон-Едельрейх, Германе?

Герман. Громе небесний! Навіщо ви нагадуєте мені про неї?

Франц. Мій брат відбив її у тебе. Герман. Він за це поплатиться!

Франц. Вона піднесла тобі кабака. Здається, він навіть спустив тебе зі сходів.

Герман. За це я зіпхну його в пекло.

Франц. Він казав, що всі шепочуть один одному на вухо, ніби тебе змайстровано нашвидку, між печенею й хріном, ніби твій батько не міг глянути на тебе без того, щоб не вдарити себе в груди і не зітхнути: "Боже, будь милостивий до мене, грішного!"

Герман (несамовито). Грім і блискавка! Замовкніть!

Франц. Він радив тобі продати з аукціону твою дворянську грамоту і за ці гроші заштопати собі панчохи.

Герман. Стонадцять чортів! Я видряпаю йому очі!

Франц. Як? Ти гніваєшся? До чого цей гнів? Що ти можеш йому лихого заподіяти? Що може щур зробити проти лева? Твоя лють тільки підсолодить його тріумф. Тобі нічого не лишається, як тільки зубами скреготати і зганяти злість на черствому хлібі.

Герман (тупає ногою). Я його зітру на порох.

Франц (ляскає його по плечу). Сором, Германе! Ти ж дворянин. Тобі не личить терпіти таку зневагу. Ти не повинен відступати від дівчини — ні, нізащо в світі, Германе! Грім і блискавка! Я б на все пішов, бувши на твоєму місці.

Герман. Я не заспокоюсь, поки того й другого не спроваджу на той світ.

Франц. Не так бурхливо, Германе! Підійди ближче... Амалія повинна бути твоєю!

Герман. Повинна, хоч би й дияволові наперекір! Повинна бути моєю!

Франц. Ти повинен її мати, кажу я тобі, до того ж з моїх рук. Підійди ближче, кажу тобі... Ти, мабуть, не знаєш, що Карлр так би мовити, позбавлений спадщини?

Герман (підходить ближче). Не може бути] Вперше чую про це.

Франц. Заспокойся і слухай далі! Іншим разом я розкажу тобі про це докладніше... Так, кажу тобі, ось уже майже рік, як він, можна сказати, вигнаний. Але старий вже починає каятися в своїй поспішності, на яку він зважився (сміється), сподіваюсь, не з своєї власної охоти. Та й ця Едельрейх щодня пристає до нього з своїми докорами і скаргами. Рано чи пізно він накаже шукати його по всьому білому світу — і попрощайся тоді з нею, Германе, якщо він його знайде! Тоді відчиняй йому шанобливо дверцята карети, коли він поїде з нею до церкви на вінчання.

Герман. Я задушу його біля розп'яття!

Франц. Потім батько передасть йому право на володіння", а сам житиме на покої в одному із своїх замків. І от — кермо в руках у цього гордого паливоди, і от він сміється із своїх заздрісників і ненависників, а я, що хотів зробити з тебе поважну, значну людину, я сам, Германе, повинен буду низько кланятись біля його порога...

Герман (з запалом). Ні, як правда те, що я звусь Германом, цього не буде! Якщо у мене в голові є хоч іскорка розуму — цього не буде!

Франц. Чи не ти станеш цьому на заваді? Він і тобі, мій любий Ґермане, дасть відчути свій батіг, плюватиме тобі в обличчя, коли ти стрінешся йому на вулиці, і горе тобі, якщо ти притому знижеш плечима або скривиш рота... Бачиш, як стоїть справа з твоїм сватанням до Амалії, з твоїми планами на майбутнє і сподіваннями.

Герман. Скажіть же, що мені робити?

Франц. Слухай, Германе! Щоб ти бачив, як близько я беру до серця твою долю, як справжній друг твій... іди переодягнись... стань зовсім невпізнанним, прийди до старого і скажи, що ти йдеш прямо з Богемії, що ти разом з моїм братом брав участь у битві під Прагою і бачив, як він віддав богові душу на полі бою.

Герман. Чи мені ж повірять?

Франц. Ого! Про це вже дозволь мені подбати! Візьми цей пакет. Ти знайдеш тут докладні пояснення для себе. І, крім того, документи, які і сам втілений сумнів можуть переконати... А тепер забирайся звідси, тільки непомітно! Вийди задніми дверима на подвір'я, перескоч через садовий мур... Розв'язку цієї трагікомедії полиш на мене!

Герман. А розв'язка буде: "Vivat1 наш новий господар — Франціск фон-Моор!"

Франц (поляскує його по щоці). Який ти догадливий! Бачиш, таким способом ми зразу й швидко досягнемо всіх своїх цілей. Амалія втратить всяку надію на нього. Старий припише смерть сина собі, а він уже й так нездужає, а щоб напівзруйно-вана будівля завалилась — не треба землетрусу. Цієї звістки він не переживе. Тоді я — єдиний його син... Амалія втрачає свою опору і стає іграшкою в моїх руках. І ти легко можеш собі уявити... Словом, все піде за нашим бажанням... Але ти не повинен брати своє слово назад.

Герман. Що ви? (Радіючи.) Швидше куля полетить назад і розворушить тельбухи стрільцеві... Здайтеся на мене! Дозвольте мені тільки діяти. Прощайте!

Франц (кричить йому навздогін). Урожай буде твій, любий Германе! (Сам.) Коли віл звезе весь хліб до клуні, йому доводиться задовольнятися сіном. Скотарку тобі, а не Амалію! (Виходить.)

ЯВА ДРУГА Спочивальня старого Моора. Старий Моор спить у кріслі. Амалія.

Амалія (підходить навшпиньки). Тихо, тихо! Він дрімає. (Стає перед сплячим.) Який прекрасний, який величний... Такими святих малюють... Ні, я не можу на тебе гніватись! Вкрите сивиною чоло, не можу я на тебе гніватись! Спочивай спокійно і радісно прокинься,— я одна піду назустріч стражданням.

Старий Моор (крізь сон). Сину мій! Сину мій! Сину мій!

Амалія (хапає його за руку). Тсс... тсс!.. Він сина бачить уві сні.

Старий Моор. Це ти? Справді ти? Як ти змарнів! Не дивись на мене такими сумними очима! Мені й без того важко..

Амалія (будить його). Прокиньтесь, любий таточку! Це тільки сон.