Шевчук Валерій - На полі смиренному, Шевчук Валерій

Це велике надбання наше, і ми маємо берегти його якнайдужче. Саме тому я ніколи не губив зв’язку із живим світом, навіть схиму на себе надівши, та й надів я схиму не для того, щоб умертвляти й губити себе, а щоб до книжок причаститися і мудрості світової набратися. Не кожен розумів цей мій потяг, тому-то я й потайний удався — часто мені здається, що справдешнє моє покликання не жити в цьому світі, а тільки спостерігати його. Отож не той вогонь живить мене, що Єремію, — той все-таки озлобником був і тільки те й чинив, що зло братії ніс; мене живить вогонь інший: світ я пізнавав, щоб потім з’явити його наскільки змога. І коли б хтось у моїм писанні узрів недобру волю і зневагу до людини, то той би помилився глибоко: я тільки вчинки описую, а вони вже самі важаться на доброносних вагах. Отож хай будуть учинки суджені, а не люди, не раз казав я собі, хоч, може, і Єремія керувався тим-таки засновком, тільки ж він осуджував учинки наші у вузькому часі, я ж маю сміливість постати перед вічністю!..

Отрок тоді не зрозумів Святошиних слів, він упав до ніг князя (я все ще стежив за всім цим крізь пруття) і облив сльозами його чоботи.

— Горе мені, пане мій та добродійнику! — заридав він. — Жив я ціле життя задля тебе і полюбив твою милість, княже, а все, що мав доброго, ішло мені від тебе. Побіч тебе чувся я впевненим і знав, навіщо топчу життєву стежку. Лишиш, княже, плач по собі невтішний братам своїм, і родині, і дружині своїй, а найбільше мені. Відкрий мені свої хвороби, молю тебе, княже, я піду на край світу й напитаю зілля, щоб зцілити тебе. Привезу лікарів, продавши все, що маю, та й брати твої мені допоможуть.

Святоша уже не плів лози. Руки його лежали нерушно на колінах, а чорний, я б сказав, каламутний погляд лився з-під повік кудись через голову укляклого отрока. І подумав я під ту хвилю, що любов отроча, можливо, теж надмірна, як і віра його князя; подумав я, що любов безмежна і любов надмірна — не одне і те ж; що в тому є якийсь не зовсім збагненний гандж, адже любов надмірна ніколи взаємною не буває. Згадав я і сльози моєї матері, котра ревно плакала, коли вдягав я на голову кукіль, і подумав, що мені тоді не було її жаль. Зараз, сидячи отут, в тісному цьому кошику, я раптом усвідомив свою жорстокість, і мені запалало лице: ось що можна по-справжньому назвати гріхом!

Отрок хапав князя за руки.

— Не відходь від мене мовчки, відкрий мені: звідки у тебе така звістка? Я життя своє віддам за тебе. Коли бог звістив тобі про те, моли його, щоб я за тебе помер. Бо коли ти мене залишиш, де маю оплакувати тебе, хіба на цім звалищі чи в воротях, де живеш?

Від тих слів засвітилися темним вогнем очі в Святоші: якась думка запалила його, тоді я ще не пізнав яка. Мовчав він на плач приятеля, а так само дивився поверх його голови.

Мені незручно стало сидіти в корзині, я мусив розправити закляклі члени, і кошик голосно затріщав. Але, на щастя, вони не почули того тріску. Зрештою, в цей момент Святоша заговорив. Мова його була повільна й хрипка, надто важко було провертатися його язикові:

— Ліпше уповати на бога, ніж надіятися на людей. Знає бог, як виживлювати свою живність, як оборонити і.спасати бідних. Знає бог, кого приймати зі світу: того, хто проситься, чи того, хто за життя хапається. Через це велить він тобі через мої вуста: прийми схиму!...

Петро заплакав. Дивився крізь сльози на Святошу, і вуста його посмикувалися.

— Покажи мені, де жити будемо, — попросив він.

Князь звівся. Різко і швидко, з колін його посипалася недоплетена лоза. Пішов широкою ступою через монастирський двір, забувши і про обов’язки свої воротного, а за ним подався й Петро. Я викотився з корзини і подався за ними вслід.

Під билом, як завжди, сидів Єремія. Я склав навхрест руки і вклонився, сподіваючись, що він не примітить мене. Але його очі палали вже до мене зеленим вогнем.

— Куди поспішаєш так, отче Семене? — спитав він мене.

— Біжу у справах, мені доручених, — відповів завчено я.

— Ніяких справ тобі не доручено, — озвався, як і того разу, старець. — Сядь-но коло мене.

Я мусив сісти, хоч мене аж поривало за Святошею та отроком.

— Сиджу я тут, брате, — сказав Єремія, приплющившись, — і задрімав на хвильку. І знову побачив сон не сон, видіння не видіння. Побачив я лисицю в куколі, мантії та свиті, і дуже вона гавкала, та лисиця. Після того пташок багато налетіло, сині такі, тріпотіли вони дуже крильми, потім їх порідшало, натомість побачив у зубах лисиці білого журавля. Співав той журавель тужливо, аж серце моє кров’ю обкипало. А ще я побачив, що ворота наші монастирські відчинено і в них вільно заходив отой купець у білому плащі. Ти, брате, не розтлумачиш мені цей сон?

Він подивився на мене палючим поглядом, що був як зелена шата, кинута на купу солі, і мені мурашки поповзли по шкірі: а що як справді цей старець всевидющий? Через це не здобувся я на виразну відповідь, а мовчав.

— Хто в нас зараз воротар? — спитав Єремія.

— Брат Микола, — відповів я смиренно.

— Брат Микола достойний чернець, але кожен достойний за мить у недостойного може перетворитися. Може, скочиш, брате, і глянеш, чи не покинув він свого місця. Адже той купець — сам знаєш хто!

Я підхопився. Дивні почуття переповнювали мене: від тих Єреміїних натяків мені аж сльози наверталися на очі. Так, він, здається, вгадав: біс таки переступив поріг нашої обителі, біс у білому плащі і з сонячною усмішкою. Вже не тримав під полою букета ліпок, а йшов, розмахуючи вільно руками, і посвистував крізь відтулену губу веселу пісеньку. А ще мені подумалося, що Єремія чомусь прагне наблизитися до мене, його мозок зовсім не осклілий, як це могло б бути у його літа, і що дивно самотній він тут коло цієї липи, що розпускається, і коло цього била, яке нерушно исить до призначеної години.

Але мені ніколи було перейматися всім оцим: я поспішав.

— І не забудь сповістити це мені, — попередив Єремія.

Але я вже біг вслід за Святошею та отроком. Як і того разу, перестрів по дорозі келійника і послав його сказати, що Святоші і справді біля воріт нема, а сам подався вниз, до печер. Ноги мені тремтіли, і так само дрібно посмикувався в роті язик.

6

Я йшов по темних сутеренах, освітлюючи дорогу скіпкою, минув келії затворників і почув, як вони вовтузяться в своїх ямах: не кожен із них світло палив. Попереду чувся скрегіт лопат — щось там копали. Ще здаля побачив я темні, лахматі постаті: було їх три, а хтось четвертий копав. Зрештою дві постаті зворухнулися, нахилилися і наче вклякли. Тільки дійшовши до них, я побачив, що укляклі — це Святоша й отрок і нагрібають вони в міхи землю. Копав Марко-печерник, якого було приставлено у нас могильником, а четвертий, котрий стояв незрушно і спостерігав дійство, був Лаврентій, який біснуватих смиряв, а згодом також став затворником.

Святоша струснув лантухом, а я йому завдав. Князь хекнув і поспішив до виходу — довелося йому йти в цілковитій темені. Отрок кинув і собі лантуха на плечі і побіг за Святошею.

— Що тут діється? — спитав я наче байдужно.

— Оце і я дивлюся, що воно діється, — відказав Лаврентій.

— Могилу мені князь замовив, — озвався з ями Марко.

— Собі чи кому іншому? — спитав я.

— Та от друзяці своєму, — засміявся Лаврентій, і ми притихли, бо Святоша вже повернувся з порожнім лантухом. За ним прискочив отрок, і вони знову почали нагрібати руками викопану землю.

— Про смерть уже думаєш, брате Миколо? — спитав я.

Святоша звів забруднене землею лице. В нерівному світлі свічок його очі заблимотіли.

— Хочу обірвати останню нитку, що в’яже мене зі світом, — поважно сказав він.

Всяко можна зрозуміти цю відповідь, і ніхто з нас до ладу тоді її не зрозумів: ми лишень похитали співчутливо головами.

Святоша знову пристукнув об долівку мішком, а я йому завдав. За ним, як тінь, беззвучно побіг отрок. Маркова лопата тим часом ударилася об щось тверде.

— Еге, братове, — сказав Марко-печерник, вилазячи з ніші і тримаючи в руках жовтий череп. — Тут уже було когось поховано.

— Це Прохор-лободник, — сказав Лаврентій. — Той, що із лободи хліб пік.

— Чому його так безпошанівно закопали? — спитав Марко.

— Це ти в Єремії спитай, — позіхнув, хрестячи рота, Лаврентій. — Єремія бозна-відколи тут.

— В цьому місці годі копати могилу! — сказав Марко.

— Чому ж? — знову озвався Лаврентій. — Лободника нижче закопай, а нагорі хай буде цей.

Тоді глянув я на Марка-печерника, і мороз поза шкірою мені пішов: страшними, широкими і чорними очима він дивився, а голос, яким він заговорив, примусив нас здригнутися. Навіть Святоша з отроком зупинилися в темряві.

— Прохоре-лободнику, — сказав Марко. — Скажи, чи не важко тобі буде тримати на собі прах ще одного брата?

Глуха тиша зависла в печері. Німо дивився череп, шкірячи зуби, порожній і глухий. Я втер піт із чола, а Лаврентій ледь помітно всміхнувся.

— Він зволяє, — урочисто сказав Марко-печерник і бережно поніс черепа назад у яму.

Тоді зворухнувся зі свого місця Святоша й пішов до нас, а за ним, як тінь його, рушив нечутно отрок.

7

Вони стояли перед викопаною нішею, нас Святоша попросив віддалитися, що ми вчинили про око, бо зупинилися неподалік, відтак прослухали дивну їхню розмову.

— Хто з нас більше бажає цієї могили? — спитав різко Святоша.

— Могила кожному неприємна, — відказав отрок, — але ти, князю, живи, а мене тут поклади.

Зависла глибока тиша, і ми намагалися тихіше дихати, щоб не злякати цих двох.

— Хай буде, як хочеш! — урочисто проголосив Святоша. — Тобі принесуть сюди все, що потрібно для постригу. Лишайся тут.

Він пішов, і ми почули, яка важка його хода: кроки голосно розлунювались у темряві.

Отрок тим часом заплакав. Він плакав, схлипуючи, як дитина, і я раптом жахнувся: незбагненною любов’ю палав цей чоловік до Святоші. Ні я сам, ні брати по обителі мої, які стояли побіч мене і зацікавлено повитягали шиї, дослухаючись до того плачу, не були здатні на таку любов. Кожен з нас ніс свій хрест, траплялися навіть такі, що ділили з ближнім покуту, але хто з нас пішов би заради іншого в могилу? Мені жаско стало в цій темені, я тоді ще не думав, що прийде час і сам зійду сюди, щоб зачинитися отут заради оцього писання; тепер здається мені, що доля моя з отроком Петром подібна: він пішов у темінь в ім’я любові своєї, і я пишу все це також в ім’я любові.