Едгар Райс Берроуз - Тарзан, годованець великих мавп, Едгар Райс Берроуз

Мужньо знесла вона небезпеки бунту, з героїчною твердістю дивилась вона тоді в грізне майбутнє, але тепер, коли страх цілковитої самотності охопив їх, її розхитані нерви не витримали і настала реакція. Чоловік не намагався спинити її сльози. Нехай природа знайде собі вихід із так довго стримуваних переживань! Тож спливло багато хвилин, перш ніж молода жінка — майже дитина — знову взяла себе в руки.

— О Джоне! — вигукнула вона нарешті. — Який жах! Що нам робити? Що діяти?

— Нам треба робити лише одне, Алісо! — заговорив нарешті він спокійно, от ніби обоє сиділи у своїй затишній вітальні вдома. — Працювати! У праці наш порятунок. Ми повинні бути такими заклопотаними, щоб нам ніколи було думати, а то легко можна збожеволіти. Ми будемо працювати й чекати! Я переконаний, що допомога з’явиться і з’явиться швидко, як тільки почнуть шукати зниклу “Фувалду”, хай навіть Чорний Майкл не дотримає своєї обіцянки.

— О Джоне, аби ж нас було тільки двоє! — вигукнула жінка. — Я знаю, ми знесли б усе! Але…

— Так, люба, — ніжно відповів чоловік. — Я вже думав про це. Але ми повинні й це зустріти так само мужньо, як і все, що нас може чекати. Вірмо без тіні сумніву, що ми зуміємо дати раду всьому, з чим нам доведеться зіткнутись! Сотні тисяч років тому, в далекому й туманному минулому, наші предки наштовхувались на ті ж самі перепони, які стоять перед нами зараз, і чи не в цьому самому первісному лісі? Й доказом їхньої перемоги є наша присутність тут! Невже ж ми не спроможемось на те, на що спромоглися вони? Спроможемось! Адже ми чудово озброєні віковічними знаннями: хіба у нас немає засобів захисту і боротьби з природою, які нам дала наука і про які наші предки навіть не підозрювали? Звісно ж, Алісо, ми зможемо досягти всього того, чого досягли вони своїми простенькими знаряддями та зброєю з кістки й каменю!

— Ох, Джоне, як би я хотіла бути чоловіком і мати чоловічий погляд на речі! Але я лише жінка! Я розумію більше серцем, аніж головою, і все, що я бачу, таке жахливе, таке незбагненне, що я не можу всього цього висловити! Хочу вірити, що ти маєш слушність, Джоне! Я зроблю все, що зможу, аби стати доброю первісною дружиною, гідною подругою первісного чоловіка!

Першочерговою турботою Клейтона було спорудити хижку на ніч, щоб прихиститися від звірів на час сну.

Він відкрив ящик, де були рушниці й набої, обоє озброїлися на випадок несподіваного нападу, а тоді рушили на пошуки місця, підходящого для першої ночівлі.

Десь за п’ятдесят метрів од берега знайшли невелику дивну місцину, майже вільну від дерев: тут вирішили побудувати свій постійний дім, а тим часом погодилися, що розумніше за все буде спорудити невелику платформу на дереві, недосяжну навіть для найбільшого з хижаків, які вочевидь населяють цю місцевість. Клейтон розшукав чотири дерева, що утворювали прямокутник у кілька квадратних метрів, і, нарубавши довгих гілок з інших дерев, сполучив чотири дерева між собою на висоті кількох метрів, міцно прив’язавши до них кінці гілок мотузкою, якої доволі постачив їм із запасів “Фувалди” Чорний Майкл. Впоперек цієї основи він рясно наклав дрібних гілок. Потім вистелив усю платформу величезними листами “слонячого вуха” — різновиду бегонії, якої росло довкола подостатком, а зверху на те листя поклав згорнуте в кілька разів велике вітрило. Двома метрами вище він змайстрував меншу платформу, що мала правити їм за дах, а з її країв опустив замість стін рештки вітрил.

Коли Клейтон кінчив своє майстрування, у них виявилося доволі затишне гніздечко, до якого він і переніс ковдри та частину ручної поклажі. День уже згасав, і решту його він присвятив спорудженню міцної драбини, по якій Аліса могла б дістатися у нове помешкання.

Увесь день довколишній ліс був повен стривожених птахів зі строкатим пір’ям і джигунистих, балакучих мавпочок, що слідкували за новоприбулими та їхнім дивовижним будуванням, виказуючи всі ознаки величезної цікавості та подиву. Хоча й Клейтон, і його дружина весь час трималися сторожко, вони не бачили великих тварин, але зо два рази їхні маленькі сусіди — мавпочки — з вереском і бурмотінням тікали від сусіднього пагорба, злякано озираючись і виразно вказуючи, достоту словами, що вчувають невідоме страхіття, яке чаїться в гущавині.

Десь перед смерком Клейтон помайстрував драбину, і, набравши у велику миску води з сусіднього струмка, обоє дісталися в порівняно безпечний прихисток своєї повітряної кімнати. Було дуже тепло, і Клейтон відкинув запони на дах. Обоє сиділи, підібгавши ноги по-турецькому, на ковдрах і вдивлялися в лісові тіні, що дедалі густішали. Раптом Аліса здригнулась і схопила чоловіка за руку.

Коли Клейтон озирнувся туди, куди вказувала дружина, то побачив обриси великої постаті, які невиразно вимальовувались на темному тлі. Постать бовваніла у повен зріст на пагорку. Кілька секунд вона стояла нерухомо, немовби прислухаючись, а тоді звільна повернулась і розтала в імлі джунглів.

— Що це, Джоне?

— Не знаю, Алісо, — повільно відказав він. — Надто темно, щоб так далеко щось розгледіти: може, це лише тінь, відкинута місяцем на сході.

— Ні, Джоне. Якщо це була не людина, то якась велетенська, груба пародія на людину! Ох, мені страшно!

Він обійняв її і став нашіптувати слова кохання та підбадьорювати: для Клейтона найбільшим клопотом була душевна тривога його молодої дружини. Сам він був сміливий та безстрашний, але ж і спроможний розуміти жахливі муки, яких завдає страх, — рідкісний дар, один із тих, що здобували молодому лордові Грейстоку любов і повагу всіх, хто його знав.

Через якийсь час він опустив запони, міцно прив’язавши їх до дерев, та так, що за винятком маленького отвору, зверненого до моря, вони були закриті з усіх боків. А що тепер у їхньому гніздечку стало цілком темно, обоє вляглися на ковдри, сподіваючись уві сні дістати короткий спочинок і забуття.

Клейтон лежав обличчям до отвору, з рушницею і двома револьверами під рукою.

Ледве подружжя склепило повіки, як із джунглів за їхньою спиною залунав страхітливий рик пантери. Той рик став наближатися, і, нарешті, вони почули звіра просто під собою.