Джоджо Мойєс - Щасливі кроки під дощем

найбезсоромніша істота, на яку ви коли-небудь натрапляли, то мені все одно байдуже, бо це єдиний раз у моєму житті, коли я почуваюся справді вірною собі.

Дві важкі солоні сльози повільно покотилися розпашілими щоками Джой, обтяжені емоціями, що стояли за, мабуть, найдовшою промовою за все її доросле життя. Вона глитнула, намагаючись опанувати їх, водночас обурена й піднесена тим, що щойно випалила. Вона відкрилася цьому незнайомому чоловікові в такий спосіб, що мати, а може, і Стелла вважали б її божевільною, якби дізналися. І коли вона сказала йому, що їй байдуже, це була неправда. Якщо зараз він відвернеться від неї, виголосить якусь чемну банальність про те, як чудово провів день і як вона, без сумніву, втомилася, вона стримається до повернення додому, а тоді просто знайде спосіб укоротити собі віку. Бо нестерпно було б і далі ковзати заїждженою поверхнею свого буття, коли вже занурилася в нього й знайшла дещо прохолодне, заспокійливе та глибоке. «Скажи хоча б, що розумієш мої слова, – благала вона. – Навіть якщо просто скажеш, що розумієш, цього мені буде достатньо».

Запала довга болісна тиша. Ще одна машина з ревом пронеслася повз, пришвидшуючись.

– Гадаю, нам краще повернутися додому, – мовив він, знов поклавши руку на кермо, а другою рухаючи непіддатливий важіль коробки передач.

Обличчя Джой застигло, і повільно, невідчутно її тіло обм’якло на пасажирському сидінні, а хребет став таким крихким, що, здавалося, зараз трісне. Вона все зрозуміла неправильно. Звісно, це було так. Що змусило її думати, що такий спалах може здобути їй повагу чоловіка, не кажучи вже про його серце?

– Вибачте, – прошепотіла вона. Її голова похилилася на груди. – Мені так шкода.

О господи, якою ж вона була дурепою.

– За що? – спитав Едвард, простягаючи руку й відкидаючи вогку завісу її волосся. – Я хочу поговорити з вашим батьком.

Джой глянула на нього порожніми очима. Він збирається розповісти тому, яка вона дурепа?

– Слухайте, – сказав Едвард, обіймаючи її обличчя своєю долонею. Вона пахла потом. І кіньми. – Знаю, напевно, ви вважаєте це трохи несподіваним. Але, Джой, якщо ви дозволите мені, я хочу просити в нього благословення одружитися з вами.

* * *

– Ти ж не думаєш, що ми погодимося? – спитала мати. Її обличчя світилося жахом і подивом, що її донька примудрилася викликати таку силу почуттів у якогось чоловіка. (Поганий настрій матері ще більше псувало те, що вони повернулися раніше, ніж вона встигла причепуритися.) – Ми його навіть не знаємо.

Вона говорила так, наче Едварда взагалі не було в кімнаті.

– Я розповім вам усе, що ви хочете знати, місіс Леонард, – сказав той, витягнувши перед собою довгі ноги в брудних штанах.

Джой не зводила очей із батьків, відчуваючи приголомшену радість нового здобутку. Залишок подорожі вона провела наче в тумані, з напівістеричним сміхом від безумства того, що щойно зробила. Вона не знала його! Він не знав її! А все ж вони так збуджено й по-змовницьки всміхались одне одному, ніяково тримаючись за руки, і вона добровільно віддавала своє життя в його руки. Джой не сподівалася знайти нікого. Навіть не думала шукати. Але здавалося, він знає, що робить, і явно краще за неї розуміє, як правильно. І анітрохи не переймається перспективою пояснювати це божевілля її батькам.

Едвард глибоко вдихнув і почав викладати факти:

– Мій батько – суддя у відставці. Вони з матір’ю переїхали до Ірландії, де вирощують коней. Я маю сестру й брата, обоє одружені, обоє старші за мене. Мені двадцять дев’ять років, майже вісім з них я служу на флоті, відколи закінчив університет, і, окрім військової зарплатні, володію приватним трастовим фондом.

Злегка наморщений від згадки про Ірландію, мамин ніс розгладився на словах «приватний трастовий фонд». Але Джой невідривно дивилася в обличчя батька, відчайдушно шукаючи якоїсь ознаки схвалення.

– Це страшенно несподівано. Не розумію, чому б вам не зачекати.

– Думаєте, що кохаєте її? – Батько, відкинувшись у кріслі з джин-тоніком у руці, не зводив очей з Едварда. Джой зашарілася. Здавалося майже непристойним, що він каже це отак, уголос.

Едвард тривалий час дивився на неї, а потім узяв за руку, змусивши почервоніти знову.

– Не знаю, чи хтось із нас може зараз назвати це коханням, – повільно мовив він, майже звертаючись до Джой, – але я не молодий і легковажний. Я знав багатьох дівчат, і якщо в чомусь упевнений, то це в тому, що Джой на жодну з них не схожа.

– Не те слово, – докинула мати.

– Можу сказати одне: я вважаю, що здатен зробити її щасливою. Якби мав більше часу, то зумів би вас заспокоїти. Але річ у тім, що я дуже скоро маю відпливати.

Джой не спадало на думку брати під сумнів стрімкість його почуттів. Вона просто була страшенно вдячна, що за силою вони явно дорівнювали її власним. Запаморочена від того, що хтось назвав її унікальною в доброму сенсі, вона лише через кілька хвилин усвідомила, що її рука пітніє.

– Це надто швидко, Ґреме. Скажи їм. Вони навіть не знають одне одного.

Джой помітила блиск в очах матері й хвилювання, що крилося за ним. «Вона заздрить, – раптом подумала Джой. – Заздрить, бо розчарована власним життям і не може стерпіти думки, що хтось от-от вихопить мене з мого».

Батько ще якийсь час роздивлявся Едварда, наче щось з’ясовуючи. Едвард витримав його погляд.

– Що ж, цими днями все роблять швидше, – сказав Ґрем, жестом наказуючи Бей Лінь подати ще напоїв. – Ти ж пам’ятаєш, як було під час війни, Еліс.

Джой мусила зробити над собою зусилля, щоб придушити легкий наплив хвилювання. Вона стиснула руку Едварда й відчула легкий потиск у відповідь.

Батько осушив келих. Здавалося, його увагу на мить поглинуло щось за вікном.

– Отже, скажімо, я погоджуся, молодий чоловіче. Що ви плануєте робити із цим у найближчі півтори доби?

– Ми хочемо одружитися, – видихнула Джой. Тепер, коли суперечка начебто стосувалася лише часу, вона відчула в собі сили говорити.

Батько її не чув. Він розмовляв з Едвардом.

– Я поважатиму ваші бажання, сер.

– Тоді я скажу, що ви маєте моє благословення. На заручини.

Серце Джой підстрибнуло. І впало.

– Ви можете одружитися, коли зійдете на берег наступного разу.

У кімнаті запала приголомшена тиша. Джой, намагаючись не виказати розчарування, ледве чула, як шаркає за дверима Бей Лінь, поспішаючи з наказом до кухарки. Її мати подивилася на неї, потім знову на батька: «Що скажуть люди?»

– Якщо у вас обох серйозні наміри, то не зашкодить почекати. Можете купити обручку, оголосити, що треба, а відтак одружитися.

Батько важко опустив свого келиха на лакований стіл, немов засвідчуючи, що рішення ухвалено.

Джой озирнулася на Едварда,