Руслан Найда - Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

собі далі, сподіваючись надибати якогось місцевого старожила. Враз йому пригадалась історія про одного відомого лікаря, його співвітчизника. Той спокусив свою молоденьку секретарку розповідями про океан і минулого року таки вмовив її рвонути з ним на Маямі, таємно від своєї благовірної, звичайно. Коли Кет уперше в житті вийшла на берег океану, то зреагувала так: «Ой, докторе Боб, а я думала, що він (океан) більший…»

Гусак зайшовся ґелґотом, уявивши обличчя Боба, і подумав про себе, що йому самому океан видавався досить таки великим. Може навіть занадто великим і неосяжним. Усередині в нього почало прокидатись ледь уловиме відчуття ностальгії, але він його тут же пригамував, згадавши собі, що його пригодницька вдача і дух мандрів завжди надавали яскравості пташиному існуванню.

Також яскравості життю додавало мистецтво, роздумував він собі далі, чалапаючи берегом океану. Антуан дуже любив співати і таємно мріяв десь прилаштуватись аби розважати публіку, даруючи свій талант. Гусак бачив кольорові сни, де він сяє на сценах світу у світлі рамп і спалахах об’єктивів, і роздає автографи (відбитки лапки) натовпам фанів, тому щовечора він неодмінно вправлявся у вокальному співі й грі на банджо, які й були його основними мистецькими талантами.

Так роздумуючи під акомпанемент могутніх хвиль канадійський гість надибав першого мешканця, з яким завів знайомство. Спершу він здалеку побачив велику рапату в чорних бородавках мушлю, всередині якої щось млосно ворушилось. Коли, долаючи потужний вітер, гусак підступив ближче, то розгледів дивну істоту – желейне прозоре тіло, з посадженими на ньому великими здивованими очима. Істота ловила мушлею-віялом океанський вітер і щось тихенько сама собі напискувала.

Перекрикуючи гуркіт прибою, Антуан відрекомендувався і, незграбно підступивши, вклонився. Істота закотила очка і щось пропищала у відповідь, чим нестерпно нагадала гусакові підстаркувату театральну даму в стані екзальтованого піднесення.

Здогад його не був далекий від правди, бо за півгодини розмови на краю океану він довідався, що істота також не цурається всіляких мистецтв і звуть її мадам Устриця. Практичних порад щодо облаштування на острові мадам дати не могла, бо сама жила на спадок, що їй дістався від чоловіка, який давно загинув (його з’їли гуманоїди). Крім того, вона була дуже зайнята курсуванням між будинками, котрі теж успадкувала. Проперті потребували постійного догляду…

За словами Устриці, такого курсування жадала також її мистецька натура, що не могла довго перебувати на одному місці. От і зараз вона готувалась пірнути у води океану і впасти на дно, де в неї нібито була хатинка, аби закінчити якийсь творчий проект. Правда, який творчий проект, Антуанові дізнатись не вдалось – проект огорнув серпанок таємничості. Та він особливо й не прагнув довідатись, тільки радів, що першою зустрів таку артистку.

Устриця обмахувалась венеціянським віялом, попискувала і закочувала очі, розмовляла таємничо і без зупину торочила, яка вона богемна:

– I am so very bohemian – you can not imagine how bohemian I am… Bohemian is my middle name. I am all about art and bohemіa – wait and see. (Я така богемна – ти не уявляєш, яка я богемна… Богема – моє друге ім’я. Я вся зіткана з мистецтва і богеми – зачекай, побачиш).

Устриця говорила дещо відмінною від Антуанової мовою й наполегливо називала його Тоні, замість поетичного Антуан. Та гусак не сперечався, він намагався зав’язати якомога більше знайомств у цій невідомій частині світу. Тому, коли драматично підстрибнувши, мадам хлюпнулась у морську піну разом зі своєю богемною мушлею – він галантно махнув їй на прощання крилом – оревуар.

Тільки тоді мандрівник помітив, що сонце хилиться до заходу, а вітер ніяк не вщухає, він ще не знав, що на цій частині острова вітряно повсякчас. Промерзнувши до кісток і зголоднівши, новоохрещений Тоні почалапав від океану через пісок, тоді незграбно переліз через дюну й опинився посеред олеандрів і яличок, де зовсім не було вітру, зате багато товстеньких і смачненьких комах. Не довго думаючи, гусак-нелегал підкріпився ними і побрів далі – шукати притулку на ніч.

Уже в присмерку він раптом почув з висоти басистий голос:

– Yo! Brother! You are trespassing my hood! Who the hell are you? (Агов, браток! Ти шниряєш моїм районом! Хто ти в біса такий?)

Антуан стрепенувся, витяг свою довгу шию і грізно зашипів на всі боки, аж доки не розгледів у присмерку велику конячу голову, що нависла просто над ним. Голова мала виразні каштанові очі, на які спадало густе пасмо волосся, без сумніву вимите спеціальним шампунем. Каштаново-біла елітна шуба «дикого» коня була також ідеально вичесана і напарфумована, копита заманікюрені, а шию обвивав великий золотий ланцюг. Навіть один зуб асатізького аборигена підозріло блиснув золотом.

– Я тут проїздом, – прожебонів Антуан, він уже здогадався, що набрів на знаменитого мешканця Асатігу – одного з диких мустангів.

– Поживу тут трохи і полечу собі далі. Я сам з Канади, Антуаном звуть.

– А, ну то нічого, живи собі, місця всім вистачить… – уже без помпи промовив Мустанг і похнюпив свою розкішну голову, здавалось, аж закуняв.

Сонце тим часом зовсім сховалось за мальовничим берегом затоки, й острів, здавалось, теж задрімав, готуючись до сну. Мустанг голосно захропів, давно забувши про Антуана, а той потихеньку, задкуючи відступав, бо все-таки трохи побоювався копитного велетня. Невдовзі він набрів на приземкуватий кущик, землю під яким встеляла запашна травичка. Кращого місця для ночівлі годі було й уявити, тому гусак після переповненого подіями дня зручно вмостився й одразу ж пірнув у міцний сон.

Не встиг Антуан спросоння розправити крила, потягнутись і вдихнути свіжого океанського повітря, як почув чиїсь кроки. По асфальтованій дорозі заповідника, яка в денному світлі виявилась зовсім поруч, до нього наближалась дивна пара. Вона – огрядна Видра, розодягнута в квітчастий одяг і обвішана саморобними прикрасами з пір’я і мушель, він – миршавенький, сіро-буро-малиновий Зяблик на тонких ніжках. Видра вкарбовувала сліди своїх огрядних лап у дорогу, а далі – в пісок, сколихуючи, здавалось, простір навколо, а Зяблик дріботів позаду, щось цвірінькаючи.

– Е, ні, так діло не