Імран Ашум огли Касумов - На далеких берегах

За хвилину до них під'їхала легкова автомашина, і перед Шульцом виструнчилися з переляканими обличчями ще два есесівці й молодий лікар.

— Царице небесна! — здивовано вигукнув лікар, на ходу оглянувши Шульца. — На вас жодної дряпини! — Він полегшено зітхнув і запропонував Шульцу: — Вам потрібен спокій, пане майор. Усе обійшлося так вдало, що краще й придумати важко… І вам потрібен тільки повний спокій. Дозвольте, я відвезу вас…

Але Шульц відсторонив своїх підлеглих і подався пішки. Після хвилинного замішання за ним пішли й есесівці.

Спочатку Шульц ішов дуже швидко, ніби хотів когось наздогнати, спіймати… Очі його налилися кров'ю, лице пашіло гнівом. Він вдивлявся в кожного перехожого, зупинявся і до болю силкувався пригадати, чи не схожий він на когось із тих, кого Шульц бачив сьогодні в їдальні? Один із тих, що обідав разом з ним, був партизаном. Може, Михайло? Може бути! І Шульц, досвідчений гестапівець, нічого не помітив! Під самісіньким його носом була вчинена зухвала диверсія, а злочинець безкарно вислизнув і, мабуть, зараз розгулює по місту, наче й не було нічого.

Повз Шульца мчали автомашини з трупами солдатів і офіцерів. Шульц ішов дедалі повільніше, і вулиці, по яких він проходив, миттю оточували есесівці. Усіх, хто викликав хоч найменшу підозру, хапали і тягли в гестапо.

Багато хто прикметами виявлявся схожим на Михайла, і навіть з десяток «Михайлів» були кинуті в гестапівську катівню.

Шульц ні в що не втручався, він мовчки брів тротуаром… Його охороні з есесівців здалося навіть, що їх начальник з'їхав з глузду. Та Шульц поринув хоч і в похмурі, але тверезі роздуми… В перші хвилини йому хотілося геть усе перевернути в Трієсті: розстрілювати, палити, руйнувати. Але потім він охолонув трохи, і в серце почав заповзати страх… «Важко доведеться мені в цьому місті, — вирішив він і одразу ж спитав себе: — А де тепер живеться спокійно?.. Адже так усюди. Кляті партизани! Рейди, наскоки, диверсії, вибухи — чого доброго, вони ще спробують штурмувати місто! Від них можна цього ждати коли завгодно. Адже це не війська янкі і бриттів. Ті тупцюються на італійському півдні — добре, що клімат там м'якший, ніж тут, — і не думають зрушити з місця. Їх командуючі вважають за краще влаштовувати прес-конференції, фотографуватися у фас і в профіль, а не штурмувати такий стратегічно важливий центр, як Трієст, або висаджувати десанти біля Марселя чи Булоні. Ні, янкі і бритти поводяться так, що краще й не треба… Інша справа на Сході… б-рр! Страшно згадати… У Шульца по спині пробіг огидний морозець. Перед його очима на мить постала картина, яку він бачив під час недавньої поїздки в Білорусію, під Барановичі: валяються на боку підбиті, спалені, понівечені танки із свастикою й написами «Берлін-Баку-Бомбей», а поле усіяне трупами солдатів і офіцерів з добірних дивізій фюрера. Б-рр!.. Препаскудне місто Трієст, але в ньому все-таки краще…»

На очі йому потрапило оголошення про Михайла. Треба буде підвищити суму винагороди за голову партизанського розвідника. Хоча навряд чи це врятує становище. Потрібні крутіші заходи. Партизани — це грізна сила, але що вони варті без росіян? Росіяни вперто просуваються до своїх кордонів, отже, дедалі ближче підходять до Німеччини, до Європи. Ось у чому основне лихо. Треба бути передбачливим… І це розуміє не тільки Шульц. По дорозі сюди він зупинявся у Франкфурті в Рольфа фон-Гаузена, материного небожа. Рольф дуже близький до самого Герінга… І, знаючи, що Отто ВМІЄ тримати язика за зубами, він бовкнув, ніби Герінг зустрічався в своєму мисливському замку з американськими банкірами. Це не вигадка. ІІІульц знає, що й у ставці пробували вести переговори з союзниками. Власне, це тільки й може врятувати третю імперію, Гітлера, Круппа і… Шульца. Непогано було б, коли б Шульцу пощастило тут налагодити зв'язки з англійськими або американськими розвідниками. Краще, мабуть, з американцями — це більш діловий народ, з ними легше домовитись. А домовившись, легше буде боротися з партизанами. Інакше — важко. Дуже важко. Підвищити ж винагороду за голову Михайла все-таки слід…

Не минуло й години, як у Трієсті все стихло, заспокоїлось. Люди звикли до вибухів. У повітря висаджувалися тільки ті будинки, які займали гітлерівці, і мирному населенню нічого було боятися. Люди раділи з кожного нового вибуху; та їм доводилося приховувати свою радість, і після вибухів вони старалися не потрапляти на очі фашистам. Тільки трієстинські діти лишалися невгомонними: вони залазили на дахи будинків, і звідти лунали їхні радісні вигуки. А коли гітлерівці пробували їх ловити, вони втікали, спритно стрибаючи з даху на дах.

Життя в місті ввійшло в звичайну колію. Десь тирликали на губній гармошці… З підвальних кафешантанів доносились голоси п'яних фашистів. Голодні, худющі собаки, сполохані нещодавнім вибухом, знову зібралися біля крамниці м'ясника, де, до речі, рідко коли бувало м'ясо. Біля напівзруйнованого кам'яного будиночка розсілася зі своїми заяложеними картами стара ворожка. Підлітки-газетярі підбирали на вулицях кинуті городянами газети й старалися перепродати їх. Побачивши на вулиці есесівців, вони миттю розбігалися, хто куди…

Шульц ішов далі вулицями Трієста. В голові все ще шуміло після вибуху; його нудило. Зрозумівши безцільність своєї «прогулянки», Шульц вирішив, нарешті, відпочити й повернув у напрямі гестапо. По дорозі він зустрів двох солдатів — тих самих, які вчора мирно розмовляли з трієстинцями. Коли б не головний біль і нудота, він і на цей раз зігнав би на них свою злість.

Помітивши Шульца, солдати мерщій звернули в провулок, забрукований крупним білим булижником. Брук посередині здибився і здавався горбатим. Звідкись здалека долинала музика.

— Рояль, — голосно сказав перший солдат. — Дивно чути тут рояль, Еріх…

— Ні, Ганс, це клавесин, — уточнив Еріх, — «Місячна соната» Бетховена.

Ганс не сперечався: Еріх музикант, йому видніше. Вони прислухалися, намагаючись угадати: де ж це грають? Еріх прочинив скособочену хвіртку, й солдати увійшли в двір. У глибині вузького, посипаного дрібним гравієм дворика стояв маленький закурений будиночок з підсліпуватими віконцями.

З цього будиночка й долинали звуки музики.

Еріх ступив до ґанку.

— Чого ти туди? — спитав Ганс, який намагався не відстати від приятеля.

— Та просто так… — пробубонів Еріх. — Розумієш, інструмент у них розстроєний.