Олександр Петрович Ємченко - Сам собі бог

— О, диво! — вигукнув він, а далі почав казати щось мовою банту — швидко-швидко.

Скоро я збагнув, що він звертався з подякою до чаклуна, ще не здогадуючись, що старий мертвий. Та скоро, коли минула хвиля потрясіння, військовий запідозрив лихе. Нагнувся над Мірамбою, заглянув у вічі, помацав пульс. Тоді швидко, ніби труп старого перебував під високою напругою, відсмикнув руку.

Повстанець був практичною людиною. Він звернувся до мене рішучим голосом: «Рухатись зможеш?»

Замість відповіді я спробував підвестись. Але одразу ж і впав. Сили в ногах не було. Тоді він підхопив мене під пахви, щоб допомогти, але відчувши як обм’якло моє тіло сказав: «Ні, не зможеш. — А далі пробубнів. — Тільки ж не віддай богові душу».

А мені подумалось: «Ну, якщо вже повернувся, то чого б мав рипатись туди сюди…»

Несподівані, драматичні колізії почалися тільки-но мене, а потім і Мірамбу винесли з печери. Дочекавшись нарешті дива, селяни кричали, сміялись як діти. Кожне хотіло побачити мене — живого на власні очі. Стежка була вузька, і вони лізли в колючі кущі, обдираючись до крові. Скоро ті кущі повиламували й повитоптували. З гори стало видно савану — жовто-руду, із зеленими парасольками акацій і баобабів. Під впливом того, що сталося зі мною, люди на мить забули про чаклуна. Та як тільки його тіло поклали на стежку, гамір вщух і стало тихо-тихо. А відтак почалося щось неймовірне. Репетували жінки, плакали діти й чоловіки. Тільки повстанці робили все спокійно й чітко: поклали мене на тент і, піднявши, швидко понесли. Горе селян за мить змінилося на гнів і агресивність. Вони кинулися слідом з криками:

— Білий мрець, ти вкрав нашого Мірамбу!

— Поверни нам чаклуна!

— Віддай Мірамбі його душу!

Вони були переконані, що дух чаклуна, лишивши своє старече тіло, вселився в моє. Якби не зброя у повстанців, селяни учинили б наді мною розправу. Потім вони почали проклинати озброєних людей, а надто командира. Кричали, що хай він і носа не показує в селище. Не буде йому ні молока, ні м’яса, ні бобів. Та помалу юрба рідшала, і з сутінками вже ніхто нас не переслідував. Мене несли довго — години три. Зупинялися тільки для того, щоб помінятись місцями. І за весь час ніхто й словом не прохопився. Маршрут пролягав на межі савани й кам’янистого передгір’я, вкритого де кущами, де невисокими баобабами. Та зрештою ми спинились на галявині. Давно вже була ніч — ясна й гомінка. Тріщали цикади, кричали нічні птахи, в рясно всипаному зорями небі мелькали кажани. Я впізнав це місце. Неподалік у кущах стояв прикиданий гілками лендровер.

Воїни поклали мене на землю і самі попадали від утоми. Старший, відстібнувши від паска флягу, налив у ковпачок якоїсь рідини, подав мені. Вона пахла не то м’ятою, не то цикорієм. І ще чимось невідомим, але приємним, я випив і попрохав ще. Він блиснув білими зубами і вдовольнив моє прохання. Ковтнувши вдруге, я раптом кудись провалився.

… Прокинувся від тряски й гуркоту. Я лежав у відкритому передньому кріслі лендровера, укутаний в брезент. На місці водія сидів молодий чоловік, в якому я не відразу впізнав старшого над повстанцями.

Помітивши, що я нарешті прочумався, водій зупинив машину і зняв з мене брезент.

— Сидіти зможеш? — запитав.

— Зможу.

Він обережно підняв спинку сидіння і, ще раз доскіпливо окинувши поглядом мою постать, знову сів за кермо.

При в’їзді в місто нас ніхто не спинив, хоча всюди снували патрулі. Ми проїхали повз гомінкий базар, в кілометрі від якого стояв білий двоповерховий офіс корпорації. Водій припаркував машину на півдорозі до офісу. Вимкнув двигун, помовчав, а тоді повернув до мене обличчя і сказав:

— Вибач… Все сталося не з лихого наміру. Це… — він затнувся, а тоді додав. — Трагічне непорозуміння.

— Ніхто не застрахований від помилок, — відказав я.

— Радий, що ти розумієш… Рухатись, мабуть, ще не зможеш. Я подзвоню в корпорацію, щоб тебе забрали.

Він відхилив дверці і вже ступив на землю.

— Зачекай, — зупинив його я. — Ти не забув, що обіцяв зробити для Секелету?

Він подивився на мене, як на мерця і, прошепотівши «Мірамба…» кинувся бігти.

Михайло Теодорович замовк і довго мовчав, а я намагався порівняти могутнього чоловіка з грубими рисами обличчя і чималими вже залисинами, який сидів переді мною, з тим виснаженим Білоконем, котрий тоді повернувся… Мабуть у моєму погляді було щось таке, що виказувало сумнів, бо він посміхнувся і запитав:

— Що, не віриться? Мені й самому інколи здається, що то було марення. Але думати так не дозволяють кілька обставин. Перша — випадок із Секелету, адже я перебував тоді у стані клінічної смерті, і почути, про що домовлялись повстанець з Мірамбою, не зміг би. Не кажу вже про ту відстань, на яку вони відійшли від натовпу. Друга обставина — галявина, куди мене принесли. Я одразу «впізнав» її, як і місце в заростях де було сховано лендровер. Ви скажете, що це не можна перевірити. Але є ще одна обставина — я вказав місце, де повстанці зарили труп водія.

Білокінь мить помовчав, а тоді, мабуть, поборовши вагання мовив:

— І нарешті — головне. Але його, на жаль, теж неможливо перевірити. — Він повернувся в кріслі-вертушці до столу і поклав руку з довгими своїми пальцями на стос паперу, що лежав поряд з машинкою. — Все, що тут написано, звідти. Я віднайшов ту замасковану цеглину, котра є своєрідним замком у похмурій, але, на щастя, фіктивній споруді…

— А чого ви тоді згадали про Секелету? — поцікавився я. — Ви що в дорозі думали про нього?

— Ні, це прийшло в голову несподівано, в останню мить.