Олексій Якович Огульчанський - Скарб Солоного лиману

вчителя Дем´яновича знаємо з тієї пори, коли він ще студентом ходив. Це наш найліпший приятель. А вас, хлопчаки, сама доля послала.

— Не доля послала, а псюра привів, — уточнила тітка Катря.

— Молодчина, Шалапут, постарався, — посміхнувся єгер. — Не майте на нього серця, хлопчаки, — звернувся він до нас, — служба така в нього — ловити бузувірів, котрі рогатками птахів калічать та їхні кубельця руйнують. А так пес у мене смирний, мов кошенятко, нікого дурно не зачепить.

Шалапут лежав на порозі й раз у раз поглядав добрими очима, наче то не він щойно ошкірявся на нас.

— Дядьку Карпе, а хто отак вашого Шалапута поцяцькував? — спитав Ірвик.

— Оцього, хлопчики, не знаю, не відаю, — на обличчі єгера блукала посмішка. — Може, це трапилося в Туреччині, може, в Румунії, або, диви, і на Канарських островах.

Ми навіть кухлики з молоком повідсовували — цікаво було, до чого дядько веде.

— Е, це вже безлад, хлопці, — гримнув на нас єгер, — наказую розправлятися з пампушками, як належить мандрівникам, а я тим часом розповідатиму. Згода?

Ми, звичайно, погодилися.

— Трапилося це більше трьох років тому. Добре пам´ятаю, пізньої осені, — неквапно почав дядько Карпо. — Якось серед ночі на морі знялася скаженюча буря. Три дні шаленів вітрюган, і такий, що навіть непокірні вітрам очерети стелилися по землі, мов ковила… Після шторму пішов я на берег моря подивитися, що він там накоїв. Скажу вам, частенько після штормів доводилося мені на пляжі знаходити різні цікаві речі — величезні африканські горіхи, щогли сейнерів якихся далеких країн або ще щось. І це не дивно. Тому що наше море — то ж одна із заток Атлантичного океану. А того разу я побачив човна. Хвиля шпурнула його з такою силою, що він опинився далеко на пляжі. У човні знайшов рештки шкіряних рибальських чобіт, які хтось обгриз так, що від них лишились тільки підошви та підбори, а згодом побачив і того, хто це зробив, — псюру. Він заліз у кормовий закутень і там затих. Витяг я тварину на пляж і здивувався — ну й барвистий! А коли приготувався закопати бідолагу, помітив раптом, що він відкрив очі. Лелечко! Живий! Приніс я його додому, і за тиждень він уже бігав. Правду кажучи, я теж спочатку гадав, що пес-морячок побував десь на складі, де зберігалися фарби… Якось ми з Катрею вирішили обмити його. Він зовсім не пручався, звісно — моряк. Після ванни його плями начебто поблякли, та коли пес висох, вони стали ще яскравішими. «От шалапут!» — вигукнула тоді дружина. З того часу Шалапутом його й величаємо… А звідки прибув він до нас, так і не дізналися, бо на човні не було жодного напису. З перших днів зрозумів я, що врятував хорошу, кмітливу тварину, вірного свого помічника.

Шалапут неначе розумів, що йдеться про нього. Він звівся на ноги й тричі урочисто гавкнув.

— Дуже недолюблює гавкун ворогів озера, — продовжував оповідати єгер, — єнотів, ворон та ще хлопчаків, котрі нишпорять по очеретах. Сірих ворон та єнотів пес розганяє, а от дітлахів, навпаки, приводить до мене на розмову, — дядько Карпо хитро посміхнувся. — Ви, хлопці, тепер знаєте, як він це робить?

— Ага, знаємо, — поспіхом відповіли ми, а Шалапут ще раз гавкнув.

— А тепер розповім вам найголовніше, — вів далі єгер. — Кожного року отакої літньої пори наш берег відвідує скажений західний вітровисько — пунент. Серед ночі кидається він на затоку, мов розлютований вепр-сікач.

Найбільше страждає від нього молодь риби. Пунент зганяє рибчинок на мілини, часто-густо відокремлює ті мілини од моря піщаними пересипами. Рибки потрапляють у пастки-калюжі. Отамечки їх і хапають ворони. Найчастіше гине камачка — молодь найціннішої морської риби кефалі. Запам´ятайте, хлопчики: коли ворони скупчуються на березі, як сьогодні, чекай пунента. Цієї ночі вітруган уже подавав голос. Крилаті дичкодери чекають поживу. Ми повинні допомогти камачкам! — схвильовано закінчив дядько Карпо.

— Аякже! — підхопили ми.

— Тепер зрозуміли, чому я так вам зрадів? — уже сміявся єгер. — Будете рятувати мальків?

— Будемо, — охоче погодилися ми, і в цю мить я намацав у кишені рибчину, яку знайшов на березі в калюжі.

— Камачка? — показав рибку єгерю.

— Вона.

— Житиме у Солоному лимані?

— Ні, загине.

Від тих страшних слів у мене по спині неначе морозом сипонуло. Здригнувся і мій приятель: чи ж мислиме діло — стільки риби ми загубили!

— А ми оце ранком отаких рибчинок з калюжі у Солоний лиман відпустили, — жалісливо шморгнув носом Ірвик.

— М-да, — розгублено промимрив дядько Карпо, — це таки лихо! У море слід було їх випустити. — А по хвилі додав уже спокійніше: — Але тепер уже нічого не зробиш… Хай ваша похибка буде вам на все життя наукою. А зараз зробимо так. Я піду до села Очеретяного, зателеграфую директорові школи, щоб повідомив ваших батьків, де і чого ви затримуєтесь, а ви біжіть до лиману і негайно закопайте того рівчака. Цієї ночі пунент може знову погнати рибчин вашим рівчаком, отож — до роботи!

Прихопивши Ірвикову лопаточку, ми щодуху помчали до рівчака. Скінчили роботу тоді, коли вже звечоріло. Вхоркалися так, що аж ноги гули.

Дядько Карпо був уже дома.