Олександр Васильович Донченко - Вітер з Дніпра

Чорний ліс ближче й ближче. Він присувається з кожним кроком — густий, нашорошений… І десь недалеко бродить Явдошка Ковалишина.

«Заббоббони…» — вимовляє Євгешка крізь стиснуті зуби і сам дивується, що всьому слові раптом стало аж чотири «б». Невже так у кожному слові — от дивно! І Євгешка вимовляє:

— Ббаббарихи…

І знов, буботіння! Знову чотири «б»! Невже тремтять губби? Ух! Ось і ліс! Ні, страшного немає. Скоро зійде місяць — ясно стане… Невже тремтять губби? Ббабба-рихи. Ось знайома стежка. Сюди вдень не раз приходив Євгешка з приятелями. Але тепер стежку важко впізнати. Вона то зникає, то раптом знову з'являється. Коріння дубів, як товсті полози, перетинає стежку, і об нього перечіпаються, ноги.

Де ж папороть? Як її знайти?

Євгешка нахиляється й нишпорить у траві. Заповідне листя легко впізнати — воно як мереживо. Удень його тут буває дуже багато. Але зараз — папороть зникла. Така вже вона заворожена рослина!

І ось, коли так нахилився Євген і мацав руками холодні трави, його серце теж раптом захолола. Воно просто замерзло, перетворилось на крижинку. Наче сам дідуган Північний Полюс дмухнув хлопцеві в груди. Сказати простіше — Євгена скував страхи Ще б не страхатись — щось зашелестіло і підкралося ззаду до хлопчини. Це «щось», очевидно, мало руку. Воно зручно використало її як досконале знаряддя для того, щоб здерти з Євгенової голови картуз.

Тут справедливість вимагає зазначити, шо Євген тієї миті все ж знайшов у собі краплину мужності, щоб озирнутись. Та ж справедливість вимагає пояснення, що ця краплина була першою і останньою. Більше Євген не озирався. Через жахливу подію, що трапилася з ним у лісі, він утратив будь-які ознаки хоробрості.

Коли Євгешка озирнувся, то побачив недалеко від себе чорний клубок, який швидко покотився в кущі. Потім клубок раптом зупинився і видав звук, дуже схожий на хрюкання. Тут же хлопець, помітив і свій картуз, який преспокійно висів на гілці. Коли б на Євгеновому місці була баба Бабариха, вона б, без сумніву, вирішила, що зазначений чорний клубок є перевертень-лісовик чи, може, якийсь дійсний член товариства нечистої сили. Але піонер Євгешка відраз переконався, що перед ним був звичайний їжак. Щодо картуза, то він просто зачепився за колючу гілку і за мить уже знову був на Євгеновій голові. Але дивно — як не намагався заспокоїтись Євгешка, страх дедалі дужче й дужче стискував хлопця в своїх невидимих пазурах. Ліс був повний неясних, незрозумілих шелехів. З кожним стовбуром дерева причаїлась когтиста волохата лапа. За кожним кущем хтось тихенько дихав або сопів. На кожній стежці ясно вчувалась чиясь м'яка, притишена хода.

Страх насувався з усіх боків. Хтось заплакав у верховітті дуба. І хоч Євген добре знав, що кричить сич, проте не витримав і кинувся бігти. Він біг навмання через ліс, забувши і про папороть, і про все на світі, біг, перечіпаючись за пеньки, а тисячі когтистих рук хапали його з усіх боків за одежу.

Зупинився Євгешка на незнайомій галявині. Навколо гущавина. Зупинився і враз із виряченими очима позадкував від горбатого дідуся, який стояв на галявині. Він був у десяткові кроків од Євгена, цей дід з одним блискучим оком, з бородою до колін. І найстрашніше в ньому було те, що він мовчав. Він не рухався, і тільки довга його борода ледь-ледь ворушилась від нічного вітерця.

Любі мої читачі! Ви, мабуть, помітили, І що в цій книжці є багато жартівливого. Але запевняю вас, що зараз ні мені, ні героєві повісті Євгешці зовсім не до жартів. Такий, знаєте, тихенький горбатий дідусь на нічній галявині міг би нагнати дрижаки і на хороброго, а Євген, як ви вже, напевне, переконалися, і хоробрістю не мав особливої дружби.

Крім того, я хочу запевнити вас, що тут немає ніякої вигадки. Коли б я хотів написати неправду, я міг би навигадувати найрізноманітніших страхіть.

Хіба не міг би я, наприклад, описати зелені вовчі очі, які хижо стежили за Євгеном з-за кущів? Ті очі могли бути, скажемо, жучками-світлячками. Знаєте, світлячки горять уночі, як зелені ліхтарики? Але це була б вигадка, бо Євген ніяких світлячків тієї ночі не бачив. Ні, вигадки мені не потрібні. Те, що трапилось з Євгеном далі, цікаве і без вигадок.

А що ж трапилось?

Горбатий дідусь раптом притулив до рота долоні й гукнув:

— Ау-у-у!..

Цей крик був якийсь незвичайний, не людський. Євгешка теж хотів закричати з жаху, але йому перехопило дихання. І тут хлопець побачив, як виплив із-за верховин місяць і освітив дідуся. І дідусь зник. На його місці стояла лісова груша з відчахнутою гілкою, і ту гілку легенько гойдав вітрець, наче довгу бороду.

А око? Де ж дідове страшне око? Напевно, то місяць світив крізь листву.

Але з-за груші вийшла дівчинка. Вона вийшла на галявину, зупинилась і гукнула:

— Ау-у-у!..

З безтямним жахом Євгешка вгадав у ній Явдошку Ковалишину. Вона загинула… в цьому лісі п'ятнадцять років тому, і з того часу блукає ночами. Вона — шукає своїх убивць, щоб помститись. Хіба ж вона може знати, що, всіх білогвардійців давно-давно вже вигнали з нашої землі?

Євгешка схопився бігти, але перечепився й упав. Не озираючись, він накарячки поповз у кущі. Зуби його цокотіли. І тут він почув за собою кроки. Явдошка йшла за ним по п'ятах. Ось вона розсунула віття кущів, і Євгешка на мить побачив її бліде обличчя, осяяне місяцем. Євгенові пальці судорожно намацали в траві камінь. Може,