Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Полонянка

приневолюючи себе жити без самого себе, — бо над душею вічно стоятиме Альбертина, — і позбавляючи себе назавше радощів самоти. І радощів не тільки тих. Навіть коли ми вимагаємо від дня єдино прагнень, є певні прагнення, — породжувані вже не речами, а живими людьми, — прикметні тим, що вони суто особисті. Якщо, встаючи з ліжка, я на хвильку розсував фіранки, то робив це не лише — подібно до того, як піаніст відкриває на хвильку віко фортепіано, — щоб перевірити, чи на балконі та на вулиці тональність сонячного світла така сама, як у моїй пам’яті; я робив це також для того, щоб побачити пралю, що несе в коші білизну, пекарку в блакитнім хвартусі, молочарку в нагруднику, з білими плетеними рукавами, що несе гак із почепленими на ньому бідонами молока, якусь гордовиту білявку в супроводі гувернантки, — словом, угледіти картину, розбіжність у лініях якої, — може, кількісно незначна, — робить її геть несхожою на всі інші, подібно до того, як відмінність двох нот змінює музичну фразу; брак такої картини збіднив би мій день, позбавивши його мети, здатної втамувати мою спрагу щастя. Надмір радощів, породжених спогляданням усіх цих завше таких незвичайних жінок, робив для мене вулицю, місто, світ принаднішими, манливішими і заразом будив у мені прагнення одужати, вийти за поріг і бути вільним — але без Альбертини. Скільки разів, коли омріяна незнайомка проходила повз мій дім чи проїздила, женучи, мов навіжена, на авті, я шкодував, що моє тіло не може слідом за поглядом її наздогнати, не може досягнути її робом аркебузної кулі, пущеної з бійниці мого вікна, перепинити гін її личка — ось воно, сподіване щастя! — гай-гай, ув’язненому, як оце тепер, мені звідати його було зась.

Зате від Альбертини сподіватися було вже нічого. З кожною годиною вона ніби поганшала. Тільки коли збуджувала жагу в інших і я, дізнавшися про це, знову казився і намагався відбити її в них, вона виростала в моїх очах. Вона могла мені завдавати хіба болю, радощів від неї я не сподівався! І марудна моя прихильність трималася на самому стражданні. Коли мука минала, а з нею й потреба її втишувати, — така собі жорстока розвага, що поглинала всю мою увагу, — я відчував, що Альбертина для мене нічого не важить, як і я для неї. Так тривати далі не могло, я сохнув і марнів; іноді мені хотілося довідатись, чи не вчинила вона якогось плюгавства, чогось, що нас би порізнило, що дало б нам змогу помиритися і зробити інакшим, попустити той ланцюг, що нас єднав, — тоді б я помалу-малу зцілився.

Наразі ж я вишукував безліч нагод — безліч розваг, здатних створити для Альбертини ілюзію щастя зі мною, щастя неможливого. Мені хотілося зараз після одужання майнути до Венеції; та як би я це зробив, оженившися з Альбертиною? Уже в Парижі я так її ревнував, що як і важився знятися коли з місця, то лише з тим, щоб її супроводити! Навіть коли я домував цілісінький день, думка моя линула за Альбертиною під час її прогулянки, обводила далеке синясте видноколо, створювала довкола центра, — а центром був я, — рухому й млисту зону непевности. «Від скількох мук прощання, — казав я собі, — вберегла б мене Альбертина, коли б, зваживши, що я вже не згадую про одруження, вирішила коли-небудь не повернутися з прогулянки, коли б поїхала до тітки назавжди, не попрощавшись!» Серце моє, відтоді як рана його зашрамувалась, не було вже зрощене з серцем моєї приятельки; в уяві я міг її безболісно пересувати, віддаляти. Звичайно, не вийшовши за мене, вона вийде за когось іншого, а як зостанеться вільна, та, може, від дасться отим, таким бридким для мене, захопленням. Але стояла така ясна година, я був такий певний, що Альбертина повернеться ввечері, що як та думка про її можливі вибрики мені й спадала, я вольовим зусиллям міг запакувати її в якийсь закамарок мозку, де вона важила б не більше, ніж для мого реального життя важила б нецнота вигаданої особи; розігріваючи свою досі закляклу думку з енергією, яку я чув у голові — енергією фізичною й мозковою, на кшталт м’язового руху й духовного почину, — я подолав звичний стан наслання і вирвався на свіже повітря, ширяючи на високості, де жертвувати всім, щоб запобігти Альбертининому шлюбу з кимось іншим і щоб перепинити шлях її потягові до жінок, здавалося мені таким самим безглуздям, як це було б в очах кожного, хто б її не знав. Зрештою заздрощі — хвороба переміжна, причина її примхлива, свавільна, завжди та сама в того самого хворого, іноді геть-то одмінна в іншого. Одні астматики перемагають напад, відчиняючи вікно, дихаючи сильним вітром чи гірським чистим повітрям, інші — сховавшись у середмісті, в прокуреній кімнаті. Нема ревнивців без відхилень. Один примиряється зі зрадою, аби лише жінка в ній зізналася; інший — аби лише її від нього приховали; зрештою вони обоє рябоє, бо якщо один ревнивець ще більше ошуканий через те, що правду від нього криють, то інший шукає в тій істині поживи для розростання, відновлення своїх страждань.

Ба більше, ці дві супротивні манії ревнощів часто розходяться з тим, у чому ревнивці благають зізнатися чи чого не хочуть чути. Трапляються чоловіки, ревниві лише до чоловіків, з якими їхня коханка має зв’язок віддалік від них, але згодні на те, щоб вона віддавалася іншому, аби тільки це було з їхнього благословення, поблизу від них, якщо не в них перед очима, то бодай під одним дахом. Цей випадок частенький у людей літніх, закоханих у молоду жінку. Вони відчувають, як їм важко сподобатись їй і вряди-годи — незмогу вдовольнити її; побоюючись зради, вони воліють дозволити відвідувати її у себе вдома комусь, хто — як гадають — нездатний давати їй поганої поради, зате здатний її потішити. В інших усе навпаки: не відпускаючи коханки ні на хвилинку саму в добре відоме їм місто, тримаючи її в неволі, вони дозволяють їй поїхати на місяць до країни, їм незнаної, де їм годі собі уявити, які коники вона там виливатиме. Щодо Альбертини я улягав обом тим протиболющим маніям. Я не ревнував би, якби вона розважалася біля мене, якби я потурав тим розкошам, якби вона їх заживала цілковито під моїм наглядом, — не треба було б боятися брехні; і я, мабуть, менше ревнував би, коли б Альбертина поїхала до країни такої мені невідомої