Рувім Фраєрман - Дикий собака Динго

class="book">Вода була холодна. І, поки Танл змивала порох і бруд, нянька потихеньку бурчала.

— Ростеш ти, дивлюся, швидко. Ось уже п'ятнадцятий минає,— казала вона, — а й досі не знайдеш своєї стежки. Задумана дуже.

— А що це значить? — спитала Таня. — Розумна?

— Та не розумна, а багато думаєш, а від того й коли-не-коли дурієш… Іди, йди, сухі панчохи надінь.

У неї була своя особлива мова, в цієї старої з жилавою спиною і твердими, жилавими руками, якими вона так часто умивала Таню в дитинстві.

Лишивши на порозі мокре взуття, Таня ввійшла в хату босоніж.

Дівчинка погріла ноги на маминому килимі, на дешевому килимчикові з оленячої шкури, витертої в кількох місцях, і засунула руки під подушку, щоб і вони нагрілися. Вода з колодязя була справді холодна. Та ще холоднішим здався Тані цупкий папір, що захрустів під її пальцями.

Вона вийняла з-під подушки листа. Він був трохи пом'ятий, з подертим краєм — його вже кілька разів читали.

— Що це?

Мати ніколи не ховала листів під подушку.

Таня подивилася на конверт. Цей лист до матері був од батька. Таня догадалася про це тому, що в неї сильно заколотилося серце, і ще тому, що внизу вона прочитала батькову адресу. Мабуть, він дуже непокоївся, що лист десь загубиться, і тому на краєчку старанно вивів: «Маросєйка, будинок № 40, квартира 53».

Таня поклала листа на ліжко і босоніж пройшлася по кімнаті. Потім заховала його назад під подушку і знову пройшлася по кімнаті. А тоді взяла і прочитала.

«Дорога Машо, я писав тобі вже кілька разів, та, мабуть, листи мої не доходять: адже ви так далеко живете — зовсім на іншому кінці світу. Моя давня мрія нарешті здійснюється — мене призначили на Далекий Схід. Служитиму якраз у вашому місті. Вирушаємо літаком утрьох, — зі мною Надія Петрівна і Коля. Його вже прийняли у вашу школу, в той самий клас, де вчиться Таня. Ти ж знаєш, який дорогий для нас із Надією цей хлопчик. У Владивостоці сядемо на пароплав. Чекайте нас першого числа. Підготуй, прошу тебе, Таню. Мені страшно тобі признатися, Машо, як я перед нею завинив. Не в тому, що ми розійшлися з тобою, що все так сталось у житті: у тебе, у мене, у Наді,— не в цьому я винен перед Танею. Хоч я завжди турбувався про неї, з першого дня її народження, але так рідко писав їй, так часто забував про неї. Та й вона мені теж дуже рідко писала. І навіть у тих нечастих листах, коли вона тільки навчилася писати, коли її рука ледве виводила по три слова на одній сторінці, навіть там я знаходив ніби осуд собі. Вона мене зовсім не знає. Як ми з нею зустрінемося — ось що мене трохи лякає. Адже їй було тільки вісім місяців, коли ми розлучилися. В неї були такі безпомічні ноженята, і пальці на них не більші від горошин, і рученята з червоними долонями. Я так добре це пам'ятаю…»

А Таня нічого не пам'ятала. Вона глянула на свої босі ноги, засмаглі аж до колін, з гладенькою шкірою, з крутим вигином, що підпирав легку ступню. На них так зручно стояти! Подивилась на руки, ще тонкі в кисті, але з міцними пальцями і долонею. Та хто, крім матері, радів їх зростанню й силі? Адже навіть посіявши край дороги горох, людина приходить уранці подивитися на нього й радіє, коли бачить, що сходи хоч трохи піднялися.

Таня гірко заплакала.

А поплакавши, відчула, що заспокоїлась, і радість прийшла до неї сама, як приходять голод і спрага.

Приїздить батько!

Таня плигнула на ліжко, поскидала на підлогу подушки. Потім лягла долілиць і так лежала довго, тихенько плачучи і сміючись, аж поки пригадала раптово, що зовсім не любить батька.

Куди поділась її гордість? Чи ж не цей хлопчисько Коля позбавив її батькової любові?

— Все-таки я ненавиджу їх, — сказала вона.

І знову, то виникаючи, то зникаючи, її серце ятрила кривда.

Таня звелася на коліна ї щосили вдарила кулаком по рамі.

Вікно розчинилося, і дівчинка побачила Філька — втретє за цей день.

Немає, видно, в його серці ні туману, ані образи, яку відчувала вона.

Хлопчик сидів на призьбі, тримав на колінах атлас.

Немає такої країни Маросєйки, — промовив він. — Є далека країна Марокко, є острів Майорка. А Маросєйка — це не острів, не півострів, не материк. Навіщо ти дуриш мене?

Таня дивилася на Філька і ніби не бачила його, ніби дивилася на пісок крізь нього.

— Мовчи, мовчи, Філько, — сказала вона. — Однаково не люблю.

— Хіба я чимось образив тебе? — спитав хлопчик.

Він помітив на Таниних віях сльози, які ще не прохололи, і опустив руки. Душевна кволість охопила його. А оскільки для Філька так само легко було збрехати, як і сказати правду, то він ляснув долонею по атласу і крикнув:

— Є така країна Маросєйка! Є! Цей проклятий атлас нічого не вартий. Він зовсім неповний. Я навіть чудово пам'ятаю, що вчитель казав нам про неї.

Таня ніби тільки зараз почула Філька. І його простодушна неправда повернула їй спокій.

«Ось хто мій справжній друг, — вирішила вона. — Ні