Валерій Макєєв - 100 днів полону, або Позивний «911»

так, тик – так, тик – так… Сентябрь 2014 Ровеньки Подвал База

Нас привезли на базу бойового батальйону імені Георгія Побідоносця. На плацу був установлений флагшток і розвівався триколор… Батальйон мав статус добровольчого, однак триколор вказував на щось інше: чи то на симпатії, чи то на громадянство керівництва батальйону. Десь через місяць поруч із російським прапором уже майорів прапор із зображенням Нерукотворного Спаса. Тоді я не знав і не розумів, до чого це. Згодом отець Олександр (священник УПЦ КП) запитає в мене: «А які в них прапори? Нерукотворного Спаса?» Мабуть, у цих прапорах теж була певна система. Принаймні такі прапори піднімаються тільки з благословення церкви. Благословення на що? Риторичне запитання…

Одразу після приземлення з будки я побачив… священика. Молодий, чемний, років 25, він стояв із відерцем зі святою водою, приготувавшись освячувати ополченців. Поки нас вели до камери, що стане нам рідною хатою на півтора місяця, я вдивлявся в обличчя цього священика, який хвацько вмочав віничок у відерце й благословляв на війну людей, які натомість хрестилися. Щось зовсім не вкладалося у моїй голові. Я теж неодноразово приїжджав зі священиками нашої Української Православної Церкви Київського Патріархату на передову. Проводили молебні та інші православні богослужіння. А тут було ніби задзеркалля – те ж, але навпаки. Мозок відмовлявся це прийняти й зрозуміти.

У середині червня 2014-го з групою священиків ми приїхали на окраїну Луганська – в селище Металіст. При в’їзді в Металіст з боку Луганська, донедавна якісна дорога з одностороннім рухом, дивлячись згори, ніби пірнає у північні околиці Луганська і знову піднімається. На одному з таких підйомів – останньому рубежі перед Луганськом, ми зі священиками молилися про мир, щоб він таки прийшов у нашу багатостраждальну Україну… З позицій ополченців нас було видно на просте око. Напевно, ТАМ про НАС думали також: навіщо ми тут? За що наша молитва?

Камера в Ровеньках, яку самі бойовики називали підвалом, була колишньою слюсарною майстернею місцевої адміністративної установи, мала квадратів 25−30, але корисної площі лише 20. При вході лежала «ганчірка» для ніг, крізь товстий шар бруду проглядалося, що це стоптаний український прапор. Як виявилося пізніше, такий елемент є в кожній будівлі, підконтрольній ополченцям. Переступаєш – отримуєш болючий удар у спину прикладом «Калаша». Це як замість вітання.

Жодного разу не наступив.

Біль… там по-іншому відчувається. Приймаєш його з гідністю. Сприймаєш це, як щось належне.

У камері нас зустріло кілька «диверсантів-навідників-коректувальників вогню». Така подовжена дефініція досить точно відображає статус тих, кого «хапали» і кидали на підвал за цей період боїв за Георгіївку, Лутугине та Волнухине. Зрештою, ніхто із затриманих фактично не відповідав такому складному статусу. Усе значно простіше: дармова рабсила для риття окопів, ну й напівживі «боксерські груші» для відпрацювання прийомів рукопашного бою.

* * *

Імена та позивні побратимів по камері тут і далі я буду змінювати, як і прив’язку до місцевості та до видів діяльності, у жодному разі не відображаючи реального статусу бранців, адже більшість із них залишилися на тому боці. Усяке може бути… Коли їхали щойно звільненими Георгіївкою та Лутугиним, наші журналісти встигли взяти інтерв’ю у місцевих жителів, записати на планшет кілька репортажів. Коли втрапили у полон, ці матеріали уважно вивчали ополченці, приїздили в гості з бесідами до декого з тих, хто давав коментарі (після втрати цих територій українськими військовими).

ФАРТ Знать бы, где упадешь, приляжешь, И другому о том закажешь, Падать можно, коль встанешь скоро Ну и тело при том – здорово. Прежде чем войти Обмозгуй – как выйти Может, стоит разок обойти, Риск, удача и фарт – что-то значат, Но, иногда они крепко спят, Вот задача. Правил мир придумал – не счесть — Сила знания, Но оступишься — Придет наказание. Иль по жизни, Иль по судьбе — По желанию. Пусть ошибок своих Не счесть — Это знаю я. Где-то силу вновь точит лесть В назидание, Мол, на все тебе в жизни мед И признание. Иногда – плата: Кровь и пот За незнание… Фарт – к достойным его идёт… Это знаю я. Сентябрь 2014 Ровеньки Подвал Офіцерське братство

Команда «До стіни!» була гранично короткою і недвозначною.

Конвоїри в камері ногами розкидали якесь шмаття, що слугувало підстилками замість матраців і перегороджувало прямий доступ до стіни. Досвіду розміститися біля стіни в мене не було, але як виявилося, це зовсім нескладно: кілька спрямовуючих ударів по ногах – і нічого довго пояснювати не треба. Руки якомога вище – і впираєшся в стіну, ноги ширше…

– Що в кишенях?

– Та нічого, – намагався пригадати я.

– Як? А це що? – бойовик дістав дві купюри – п’ять і двадцять гривень.

– ?

– Скільки курива можна купити!

Нас було п’ятеро чи шестеро. Я б хотів пояснити, чим військовий полон відрізняється від класичної в’язниці, але бракує знань. Сиділи зі мною колишні зеки, які говорили, що нічого схожого, і що «тюрма, порівняно з підвалом, – місце відпочинку». За їхніми оцінками, добу в камері в Ровеньках можна прирівняти щонайменше до десяти зонівських. Коли вони бачили, як тут б’ють тих же ополченців, шокувалися. Казали, що це не «по понятиям», навіть у тюрмі так принижувати не можна.

У приміщенні були такі брудні стіни, що не виокремиш жодного кольору: брудно-біло-сіруваті з вкрапленнями де-не-де застиглої крові. Лампочка, яка світила цілодобово, була одягнена в коричневу пластикову пляшку від пива – не так била в очі. Зручностей особливих не було. Одначе під незаскленим віконцем, розташованим на висоті близько трьох метрів, стояли два старезні пошарпані крісла ще того, вітчизняного, виробництва з п’ятикутним знаком якості. Чи то забули їх прибрати з камери, чи то хтось-таки перейнявся тяжким буттям арештантів, але факт залишається фактом – два символи, що дуже-дуже віддалено нагадували про існування цивілізації, у камері таки були. На одному з крісел сидів дядько років шістдесяти. Його голову прикрашав сивий «їжачок», крізь який проглядався глибокий шрам чітко над правою півкулею.

– Ось і вони, – дядько кивнув головою в бік дверей, – теж відразу звернули увагу на шрам. Це, мовляв, ти на їхньому боці воював і там заробив «нагороду». Укроп! – він розвів руками, мовляв, бачиш який. – Петрович, – простягнув мені жорстку долоню.

Так і познайомилися.

У камері не прийнято розпитувати, лізти в душу. Але Петрович розговорився (незважаючи на однобічність «сповіді»).

– Я до побратима-офіцера їхав – у Лутугине. Сам із Краснодону.

– Так це ж кілометрів сорок! – вигукнув я.

– Ага, – незворушно, абсолютно не зрозумівши суті мого вигуку, відповів Петрович.

– І що – на велосипеді? – продовжував допитуватися я.

– Так, – знову без