Валерій Макєєв - 100 днів полону, або Позивний «911»

я просто думав: «Це війна…»

Через кілька годин нашого перебування у підвалі волнухинського підприємства мене вивели до військового, якого назвали командиром. Після коротких запитань «Хто? Куди? Навіщо?», віддали чіткий наказ керівнику групи, яка нас затримала: «Тихо вывозим в Ровеньки. И чтоб о них НИ-НИ! Ни одна душа…» Надалі лінія нашого утримання й полягала саме в тому, щоб «нікому не показувати, ніде не реєструвати». Цього суворо дотримувалися протягом усього нашого перебування в Ровеньках…

Дуже важкими були перші години полону – від нервового напруження і стресу можна не доїхати до головної камери. Знаю чимало реальних історій, коли полонені одразу переходили в статус «300-х», чи «200-х» саме на цьому етапі між фактичним полоном і доставкою у місце утримання полонених.

До дверей-решітки підходили цілі групи військових − як на екскурсію в зоопарк:

– Опачки! И как вы сюда попали с Центральной Украины? За всю войну еще не было такого улова!

– Ну что, бендеры, давай: «Хто не скаче – той москаль!».

– На Майдане скакал? (Думаю, де той Майдан, а де ми?

Уже 16 серпня…)

– Несите жгут, сейчас ногу ему прострелю!

– У меня пятеро детей, а я оставил их и пошел воевать с вами, фашистами!

– У меня ребенку семь месяцев, а я уже четыре воюю – не вижу его!

– Что, никогда не видел живого ЧЭЧЭНЦА?

Це далеко неповний перелік реплік із монологів, які довелося вислуховувати від ополченців та найманців… Незабаром згори прозвучала вельми зрозуміла команда: «Загружай нациков!». Хтось покопошився із навісним замком і скомандував: «Выходим! Руки за спину!». Нас провели за межі бази, що стала першим місцем нашого перебування, і підвели до ГАЗону з будкою, у якій уже сиділо зо два десятки ополченців, котрі поверталися з «бойових».

«Принимай бендер ближе к кабине!», – зробили останню вказівку. Звернення нікому не призначалося, воно було зроблене радше для порядку, щоб для всіх, до зубів озброєних людей, було зрозуміло, хто ми й куди нас. Але військові інтересу не виявили. «Пролазьте», – без особливого ентузіазму сказав один, і це була єдина фраза, адресована нам за час майже годинного переїзду до Ровеньок. У понурих і втомлених обличчях можна було розгледіти лише кілька бажань: поспати й помитися. Сморід окопного поту має особливий присмак.

Я сидів поруч із кабіною на запасці, яка весь час намагалася кудись з’їхати. Але будка була забита й рухатися особливо не було куди. Не проїхали ми й десяти хвилин, як усі ополченці дружно закурили… Потім ще… І ще… Мої друзі знають, що я тютюнового диму взагалі не терплю. Тож коли ми прибули на місце призначення, зістрибував я з будки в повному тютюновому тумані й затьмареній свідомості. Словом, «поплив»…

Думки: «Невже це 21 століття?», «Так це полон?». Там я зрозумів, що думати багато не варто, треба просто жити, не істерити. Дозволяєш бути тому, що є: є полон, треба це прийняти. Звісно залишається надія, що зараз приїдуть люди, які мене запросили, і заберуть звідси. Але з часом розумієш: щось пішло не так.

«Тик-так»

З якого дива мені раптом спало на думку рятувати весь світ?

Адже я поки що ледве можу врятувати себе

Пауло Коельо

На підвалі в Ровеньках вдалося дістати стержень для авторучки й кілька аркушів зі шкільного зошита і… вірші, немов самі, почали заповнювати простір паперу, призначеного для записів старанних школярів. Тут теж були уроки. Уроки життя…

Поезія полону особлива – її просто треба ловити з простору й фіксувати на аркуші. Згодом у мене з’явився блокнот з авторучкою. До камери потрапив майстер однієї з шахт. Говіркий, з почуттям гумору. Розбалакував-знайомився і, підійшовши до мене, блиснув, немов оракул: «Тааааак! Читаю думки! Вгадую імена! Ти поет, а ім’я починається на «В». Ось: дарую тобі ручку і блокнот», – із нагрудної кишені він вправно дістав свій робочий (майже чистий) записник. Згодом зізнався: з їхнього колективу уже сидів у нас хлопчина, який і розповів, що є тут такий полонений віршописець.

Поезія вдавалася на славу й до теми: «Засов на двери» – про філософію затворництва, «Лучик света» – про промінь світла, тепла й надії… Кожного разу промінь знаходив у камері своє місце. У мирному житті ми не помічаємо цінності цього потоку світла й любові, а там… Там усе інакше. Ромка приловчився майже безпомилково визначати час за місцем падіння променю в камері. Особливою майстерністю було визначити час після обіду, коли від обвислих дротів падала тінь на стовп, що стояв неподалік нашого вікна – ось такі природні циферблати. Я ж визначав час більш точно: за внутрішнім годинником. Це особлива методика, краща, ніж прагматичне вивчення тіней. Якось в одного колишнього спортсмена лишився годинник (тут за Дзержинським: звісно, це не його заслуга, а їхня недбалість): майже тиждень ми знали точний час. Хлопці влаштували мені екзамен: звіряли за годинником. Один гірник, не знаходячи пояснень тому, як можна відчувати час, з шахтарською іронією резюмував: «Рахує!».

На жаль, майже всі вірші лишились там, де й диктувались мені, – у просторі. Відновлювати навіть не намагався – не вийде. Там особливе місце, по-своєму поетичне. Збереглося лише три тексти: «Тик-так», «Страна – слова» і «Фарт».

ТИК-ТАК «Тик – Так» пульсирует смятенье, «Тик – Так», − не так… Быть может это знак? Казалось, замерло, остановилось время, Но сердце спорит, Все ж – «Тик – Так»… И это жизнь, которую мы любим, Даже такой, когда нет сил на жизнь… Но силы есть… В Душе их не убудет. Ты только Верь, Надейся и Держись! «Тик – Так», Но сколько еще, право, Мне быть заложником судьбы? Я знаю, Все ниспослано по праву, И под покровом Божьим Ходим-бродим мы. И молимся мы о терпении и прощении, И веруем, когда, казалось, Дух утих… В миру для нас Остановилось время, Но небеса считают всё — «Так – Тик»… Как-будто все перевернулось, Ушел привычный взгляд на мир, Что-то дремавшее во мне проснулось, И меряет свое: «Тик – Так… Так – Тик…» И рвусь назад — К вольной неволе снова, Где все привычно: Дом, уют, жена… «Тик – Так… Так – Тик…», Нет, что-то засбоило, Сорвался ритм, Горит душа – страна. Все то, что Родиной Вчера мы величали, Вдруг засбоило… Все пошло не так… О, Господи! Даруешь ли нам силы Найти свое привычное «Тик – Так»… На все твоя Господня воля, И, коль достойны, То молю тебя: Не дай нам больше Горя-боли, А вот смиренья Дай сполна… Пусть в сердце Мир к нам возвратится, И я вернусь домой… Изранена душа… Еще прошу: Дай Боже причаститься И исповедаться сполна… Вернусь домой… Страна уже иная… А впрочем – Это Призрачный обман… И с этим тоже надо примириться… И гнать с души неверия дурман. «Тик – Так», Считают всё мгновенья Жизни – судьбы, Что взята на прокат… Живу я, но мерцает время… Как просто все: Тик –