Андрій Анатолійович Кокотюха - Вогняна зима

Далі вже рачкував. Спробував розпрямитися, та Звір рухався за ним і не дав — тепер копнув під низ, цілячи в живіт, і удар перекинув його на спину. Третій прийшовся в бік, по ребрах. Сірий не соромився кричати, бо запідозрив — одному ребру точно капут. Розуміючи — Звір хоче просто затоптати ногами, він зібрав останні зусилля, вивернувся від чергового удару та нарешті звівся на рівні.

Дрантя далі теліпалося, мов облізлі крила. Сірий скинув залишки футболки, жбурнув у Звіра, ніби так можна було його здолати. Той відкинув від себе шмаття й посунув уперед, явно намірившись завдати противнику більшої шкоди, ніж пошкоджене ребро. Голова трохи крутилася, одначе загрозу перед собою Сірий бачив чітко. Уже не горлав. Знову набичився, стиснув зуби та перейшов у свою першу та, як підозрював, останню контратаку.

Або йому таки вдалося вдарити Звіра, знайшовши шпарку в обороні, або той сам дозволив стукнути кулаком просто всередину роззявленої татуйованої пащі.

Бо відразу влупив сталевий молот, в очах потемніло. Падаючи, Сірий міг думати лише про одне — треба згрупуватися, прикрити череп, живіт та яйця й вірити — рефері не душогуб, не дасть Звірові добити його.

Вуха ніби враз заклало товстим ватяним шаром, крізь який линуло:

— Уставай! Уставай!

— Добий! Добий!

Був іще один удар, ззаду. Не сильний, не смертельний, його просто копнули, вимагаючи підводитися.

Нема дурних.

Сірий заплющив очі й дочекався-таки фінального свистка. З рингу його вивели попід руки.

Уже на вулиці, хитаючись, трусячи головою та намагаючись розігнати світлу крупу перед очима, попросив старшого вставити цигарку в рота й дати підкурити.

Руки ще трусилися, у голові гуло, а ребро боліло при найменших рухах так, що не лишалося сумнівів — зламане, таки не вберігся. Затягнувся, випустив дим, не виймаючи цигарки. Навчився цьому в колонії. Курити, не виймаючи рук із кишені, уважалося там особливим шиком. Те, що відсидів двічі, спершу — за крадіжку, по малолітству, потім — за бійку, під час якої смикнув чорт показати ножа, вважав своєю перевагою. Життєвий досвід, як не крути. Нинішний перелом — усе ж невелика плата за можливість отримати сто доларів. А зону вважав реальною можливістю відкосити від військового призову. Іншого шляху, ніж до війська чи в тюрму, Олегові Сіренку після закінчення Броварської середньої школи не відкривалося. І ту скінчив за програмою, яку викладали тюремні вчителі.

Усе ж таки життя — штука, улаштована правильно, підсумував він, затягуючись знову. Ким би став, відбувши службу? Хіба подався б у менти, туди зараз брали всіх без розбору. А бути ментом недобре. Не те саме, що вітатися з ними, коли охороняють тебе під час акцій. Щойно ж вийшов за амністією й відсвяткував двадцять років, відразу запросили до спортивного клубу. Саме по собі ходіння в спортзал — не робота, за неї не платили. Та Сірому сподобалося інше: їх, простих та нормальних пацанів, залучали до реальної охорони порядку на київських вулицях. А ось за таке давали грошей.

Скласти, що капає за місяць, так нічого собі. Виходить мінімальна зарплата в гіршому разі. У кращому вдається піднімати навіть більше. І головне — бонуси, так старші називали горілку й траву. Належалися вони не завжди, лише коли передбачався гарячий вихід.

Таких намічалося чим далі, тим більше.

Сірий не шкодував.

Знати б, чий це будинок, із бійцівським рингом у великому підвалі.

Запитав. Почув — не твоє діло. Загалом правильно, його не стосується. Хоча все одно цікаво.

Уже потім дізнався, зовсім випадково — там якийсь перець із податкової власник.

І десь за маєтком, у глибині парку, тигр у нього живе. Амурський. З тигрицею, аби не нудився.

Коли господарів нема, звірів випускають гуляти. Спеціально навчена людина живе у флігелі. Ніби з цирку дресирувальника перекупили.

Московського.

Пізніше, обговорюючи це з подругами, Алла дозволила переконати себе: усе сталося не через розбиту пляшку.

Насправді, цвірінькали дівчата, до розриву йшло. Просто Ігор шукав привід, і тут дуже вдало лягли карти. Не було б того випадку, неодмінно виник інший, навіть дуже скоро. Ще й назвали Аллу козою, бо не помічала, що відбувається. Її взагалі частенько називали козою, хоч це й не її персональне прізвисько.

Поняття не мала, хто з подруг першою запустив у їхнє коло словечко-паразит. Не дражнилися, уживали його на адресу одна одної беззлобно. Та й не розуміли до пуття вкладеного в оту «козу» глибинного змісту. При бажанні пояснювалося значення так: дівчина, котра забила собі голову