Надія Павлівна Гуменюк - Вересові меди

Димка чогось зблідла, задихалася, закашлялася, у неї дрібно затремтіли пальці. Дана кинулася до відра, набрала води.

– Що з вами? Випийте!

Димка стукотіла зубами об кварту. Господи! Та що це справді з нею? Тільки що нормально говорила, навіть сміялася. Чи Дані привиділося це її тремтіння та цокотіння? Бо гість ніби нічого й не помічає, теревенить собі далі.

– Я, знаєте, ще й легенди, міфи, пісні народні записую, рецепти там всілякі старовинні. – Федір справді дістав з кишені невеликого записника й тонко загостреного олівця. – Може, щось із цього згадаєте і розкажете? Це не для мене, а для історії, для прийдешніх поколінь. Скажімо, про вересовий мед, який ви збираєтеся готувати з ось цих квітів, які я, Теодор Лесик, власною персоною приніс до вашої хати.

– То от чого ти, блутало оцибенське[8], тут барвінком коло старої баби стелишся! От чого жиполиш! А бодай тебе муха вбрикнула! – Димку раптом попустило, вона глибоко і полегшено дихнула, віддала Дані кварту, підвелася з лавки, пройшлася через хату, виставивши поперед себе ціпок. – Ну, намірився писати, то пиши, писако. Знаєш, чого оті книги так жалібно кигичуть, так тривожаться?

– Ні, – стенув плечима Федір. – А чого?

– А ти слухай чого. Було то вельми давно, ще як татарва по наших землях рискала. Налетіла орда поганська від битого шляху на село, як дощова хмара на чисте небо. Люди кинулися до річки, перепливали її і ховалися в лісі. А їдна жінка з маленькими діточками не могла вельми бігти, а перепливти річку – і поготів. Бо ті пуцьвірінки обліпили її з усіх боків – їдне на руках, друге за спідницю вчепилося, третє за сорочку тягне, четверте за мамкою ледь шкандибає… Дійшла молодиця до річки, упала в траву під кущем лози, дітваків своїх до себе притулила. Лежить, бідна головойка, і молиться, просить Бога, щоб одвів біду чорную від неїних діточок дрібних. Почув Бог ту молитву ревну материнську. Відвів нечисть чужинецьку від берега. Повернули ординці коней на дорогу і вже скакати нею намірились. Аж тут їден почув, як голосно книга кигиче. Дивиться: а вона над кущем лози кружляє і кружляє, книгає і книгає. Догадався хитрий татарин. Гукнув свою орду і поскакали вони до річки. Та й убили діточок дрібненьких, а жінку в ясир узяли. Розгнівався Бог на тую пташку нерозумну, та й з того часу кричить вона отак над своїми дітьми, крила заламує та дрижить од страху, щоб не знайшли їх люди у траві і не забрали з гнізда.

– Гарна легенда, – сказав Федір. – Красно дякую, пані. А про вересовий мед…

– Он ходник до порога, а он і від ходника до воріт дорога, – Димка розсердилася чи вдає, що розсердилася. – Рецепт вересового меду йому скажи! Може, ще й цидулку написати і на тарелі золотій подати? Авжеж! Уже й розігналася дурна баба!

– Зупиніться! Не біжіть! Говоріть сидячи! – Федір схопився рукою за кінчик піднятого Димкою ціпка, нагнув його донизу, зітхнув награно-приречено. – Ну гаразд, втікаю, втікаю, втікаю. Але ви ще подумайте, добре подумайте. Нащо таку таємницю від людей ховати? В селі ж усі свої. Не агресори якісь чужоземні, не завойовники на чолі з грізним королем.

– Свої то свої, а як розкажу, то кому я тоді потрібна буду, га? Хто до мене навідається? От пометикуй своєю макітеркою. Буду тоді сидіти сидьма їдна у штирох стінах. А так – що б у кого не приключилося, сюди прибігають, низенько кланяються, Домочкою називають, красно дєкують. Хто копійчину принесе, хто лагодзінку[9] якусь. О! Згадала. Візьми-но собі, Богоданцю, там, на миснику, на середній полиці, у синій філіжанці, яку ти мені на Великдень подарила, два ружові м’ятні півники на патичках.

– Це ж треба! Мої улюблені, – зітхнув Федір.

– Не знебощуйся і не підлещуйся, все їдно ніц не получиш. Лагодзінки – то для дівчєт.

– Авжеж. Ні цікавої історії, ні рецепта, ні навіть м’ятного ружового півника на патичку. Така вже моя доля. А вас навколо пальця не проведеш.

– Та й тобі пальця в рот не клади…

– І не треба. Бо це негігієнічно, – весело засміявся Федір. – Йдемо, моя чарівна квіткарко, я тебе на ровері додому підвезу, якщо його ще ніхто досі не поцупив.

– У нас чужого не беруть, – кинула вслід Димка. – А біля Богоданці не дуже крутися, хлопче, бо неїн батько такий, що тіко стережись… Можуть і твої ходулі до школи не дійти і педалі на ровері не буде чим крутити.

– Дякую за пораду – буду берегтись. А ви мудра жінка. І розказуєте дуже цікаво. – Федір несподівано повернувся і поцілував Димці руку.

Димка висмикнула її з його долоні, зніяковіла.

– Сама знаю. Теж мені Америку відкрив… А спектакля ваша ж яка – весела чи сльозлива?

– І сміх, і сльози, і кохання! Ще й яке кохання! «Наталка Полтавка». Самого великого і неповторного Івана Котляревського. Передбачається аншлаг.

– Ну йди, йди з Богом до того свого ашлагу!

Ровер лежав там, де Федір його й залишив. Дана відмовилася на нього сідати – сама б не повела, бо ніколи не їздила. А сидіти на рамі перед хлопцем… Щоб він дихав їй у потилицю… Щоб торкався до неї… Ні, ні і ще раз ні! Від Димчиного хутора й аж додому йшли пішки. Про що вони тоді говорили? Здається, про той