Гюнтер Грасс - Моє сторіччя

гаючи часу на збори, лише захопив із собою наші перші патефонні платівки із записами Неллі Мельби — для подарунків. Що то була за подорож! Ви знаєте ресторан «Яр»? Він чудовий! Ціла ніч в окремому кабінеті. Спершу ми пили тільки горілку зі склянок для води, аж поки Федір не перехрестився і не почав співати. Ні, не сценічну арію з «Бориса Годунова», а всі ці побожні пісні, що їх ченці затягують своїми бездонними глибокими басами. Потім ми перейшли до шампанського. А вже аж під ранок він підписав угоду, при цьому плакав і продовжував хреститися. Я кульгаю від народження, мабуть, тому, коли і я поставив свій підпис під угодою, йому здалося, що я — це сам чорт. А погодився він підписати лише тому, що ми вже мали договір зі знаменитим тенором Собіновим, і я показав Шаляпіну цей документ як зразок. Відтоді Шаляпін став нашою першою справжньою зіркою на платівках.

Уже потім були вони всі: Лео Слезак і Алессандро Морескі, якого ми записали як останнього кастрата. А тоді — неймовірно, але факт — у «Готелі ді Мілано», поверхом вище над кімнатою, де помер Верді, мені вдалося створити перші платівки з Енріко Карузо, аж десять арій. Ясна річ, з ексклюзивними контрактами. Незабаром ми мали угоди з Аделіною Патті й усією рештою. Ми продавали платівки в усі можливі країни. Нашими постійними клієнтами були англійський та іспанський королівський дім. А щодо паризької садиби Ротшильдів, то панові Раппапорту навіть удалося, завдяки певним махінаціям, витіснити звідти американських постачальників. Однак мені як продавцеві платівок було очевидно, що ми не можемо робити ставку тільки на ексклюзивність, бо справжні заробітки починаються лише на масовому ринку, а отже, нам необхідна децентралізація, щоб наші нові заводи у Барселоні, Відні та — Богом клянуся, чиста правда! — Калькутті могли закріпити наші позиції на світовому ринку. Тому пожежа у Ганновері й не стала для нас крахом. Хоча й глибоко засмутила, бо ж ми разом із братами Берлінерами починали із малесенької фірми на Целлер-шосе. І хоча вони обидва були геніями, а я — лише скромним продавцем платівок, але Раппапорт завжди знав: разом із платівкою і грамофоном світ винайшов себе наново. Та, попри все, Шаляпін продовжував довго хреститися перед кожним записом.

1908

У нашій родині віддавна так було: батько завжди бере сина із собою. Ще мій дідусь, який працював на залізниці, а крім того, був членом профспілки, брав із собою свого нащадка, коли Вільгельм Лібкнехт виголошував промову на Газенгайде. І мій тато, який теж працював на залізниці, а до того ж був ще й членом соціалістичної партії, коли за часів правління Бісмарка були заборонені великі страйки, змусив мене назавжди запам’ятати пророчу фразу: «Анексія Ельзасу та Лотарингії не принесе нам миру, а тільки війну!»

Він брав із собою мене, дев’яти- чи десятирічного хлопця, коли син Вільгельма, товариш Карл Лібкнехт, виголошував промову десь проти неба, або, якщо зібрання забороняли, то в прокуреній кнайпі. Він возив мене аж до Шпандау, коли Лібкнехт балотувався там на вибори. А дев’ятсот п’ятого я поїхав із ним потягом аж до Лейпциґа, — бо йому як машиністові локомотива давали безплатні квитки, а в лейпцизькій кнайпі «Фельзенкеллер» у Плаґвіці виступав Карл Лібкнехт. Це була промова про загальний страйк гірників у Рурському регіоні, і про це тоді писали всі газети. Але він говорив не лише про гірників і агітував не тільки проти прусських землевласників та фабрикантів, а насамперед пророчо висловився про загальний страйк як майбутній засіб боротьби пролетарських мас. Він говорив вільно, завжди знаходив правильні слова. І ось, не встигли ми отямитися, а він уже дійшов до російської революції та скропленого кров’ю царизму.

Час від часу було чутно оплески. А в кінці всі присутні — мій батько казав, що там було понад дві тисячі людей — проголосували за резолюцію, в якій солідаризувалися з героїчними шахтарями Рурського регіону та з революціонерами Росії.

Можливо, що в тій кнайпі зібралися й усі три тисячі людей. Я бачив більше за мого тата, бо він посадив мене на плечі, як робив ще його тато, коли Вільгельм Лібкнехт чи товариш Бебель говорили про становище робітничого класу. Так у нас у сім’ї було віддавна. У кожному разі, я ще зеленим пацаном товариша Лібкнехта не лише чув, а й бачив із, так би мовити, висоти своєї позиції. Він був справжнім оратором для великих зібрань. Він завжди знав, що треба сказати. Особливо він любив агітувати молодь. Я своїми вухами чув, як він кричав понад головами тисяч людей, які зібралися тут: «За ким молодь, за тим і військо!» І це теж була пророча фраза. А коли він вигукнув: «Мілітаризм — це жорстокий виконавець і криваво-залізний мур капіталізму!», я по-справжньому злякався, сидячи на плечах свого тата.

Досі пам’ятаю, якого страху він нагнав на мене своїми словами про внутрішнього ворога, що з ним треба боротися. Можливо, саме через це мені раптово закортіло до вбиральні — і я почав совгатися туди-сюди. Але мій тато захоплено слухав і не зауважив моєї нужди. Тоді я більше не зміг утриматися на своєму високому місці. І от року тисяча дев’ятсот сьомого сталося так, що я надзюрив своєму таткові просто на рамена, намочивши, звісно ж, і свої штанці на шлейках. Невдовзі після цього товариша Лібкнехта ув’язнили, і він просидів за ґратами у фортеці Ґлатца увесь тисяча дев’ятсот восьмий чи навіть довше, бо Верховний суд звинуватив його в антивоєнній агітації.

А в той момент, коли я від безвиході намочив батькові спину, він, не дочекавшись кінця маніфестації й не зважаючи навіть на те, що товариш Лібкнехт продовжував агітувати молодь, зняв