Роберт Джеймс Воллер - Мости округу Медісон

Вона сиділа на гойдалці, прилаштованій на парадному ґанку, і пила чай з льодом, спостерігаючи за курявою, яка звивалася з-під коліс пікапа, на окружній дорозі. Машина рухалася повільно, так, наче водій шукав чогось, і пригальмувала зовсім поряд із під’їздом до її ферми, а тоді повернула й попрямувала просто до будинку. «О Боже! – подумала вона. – Хто це?»

Франческа була боса, в джинсах і вицвілій синій сорочці із закачаними рукавами, вдягненій навипуск. Її довге чорне волосся було сколоте черепаховим гребінцем – подарунком батька перед від’їздом з Італії. Машина підкотила до подвір’я й зупинилася коло воріт у дротяній огорожі, що оточувала маєток.

Франческа зійшла з ґанку й небавом рушила по траві до пікапа. А з нього вистрибнув Роберт Кінкейд, неначе з’явився з ненаписаної книжки під назвою «Ілюстрована історія шаманів».

Його рудувато-коричнева сорочка військового зразка просякла потом і прилипла до спини, під пахвами проступали широкі темні кружала. Три верхні ґудзики були розстібнуті, і в око їй упали міцні грудні м’язи під звичайним срібним ланцюжком. Поверх сорочки проходили широкі помаранчеві шлейки – такі зазвичай носять люди, звиклі проводити безліч часу посеред дикої природи.

Він усміхнувся:

– Пробачте, що турбую вас, але я розшукую критий міст десь поблизу і не можу його знайти. Мабуть, я заблукав.

Він витер чоло синьою банданою й усміхнувся знову.

Його очі дивилися просто на неї, і в її душі щось ворухнулося. Погляд, голос, обличчя, сріблясте волосся, легкість, з якою він рухався, прадавній дух, бентежний дух, дух, що захоплює з першої хвилини. Дух, який шепоче до тебе в останню мить перед сном, коли впали вже всі перешкоди. Дух, що змінює молекулярну відстань між чоловіком і жінкою на всіх щаблях еволюційного розвитку.

«Не можна, щоб рід людський звівся», – диктує пошепки дух єдину умову, нічого більше не вимагаючи. Могутність його безмежна, втілення бездоганне, спрямування непохитне і мета чітка. А шляхи до мети прості, тільки ми чомусь примудряємося їх ускладнювати. Це все Франческа відчула, сама не знаючи як, – можливо, на клітинному рівні. І почалося те, що змінило її назавжди.

Дорогою, здіймаючи куряву, промчав автомобіль і посигналив їй. Франческа помахала у відповідь на привітний жест загорілої руки Флойда Кларка, що просунулась у вікно «шевроле», і знов обернулася до незнайомця:

– Ви дуже близько. Міст лише за дві милі звідси.

І тоді, по двадцяти роках замкнутого життя з приписами й прихованими почуттями, до якого зобов’язували сільські звичаї, Франческа Джонсон здивувала сама себе, промовивши:

– Якщо хочете, я радо покажу вам дорогу.

Чому вона це сказала, жінка так ніколи до кінця й не зрозуміла. Може, по тих марудних роках зринули давні юнацькі почуття, наче повітряні бульбашки на поверхню води. Зринули – і вибухнули. Вона не відзначалася сором’язливістю, але й розв’язною теж не була. Нарешті Франческа дійшла думки: Роберт Кінкейд якось прихилив її до себе за ті кілька секунд, що вона дивилася на нього.

Її пропозиція явно заскочила його зненацька. Однак він швидко оговтався і з серйозним виразом на обличчі відповів, що був би вдячний за допомогу. Вона підбігла до ґанку, взяла з верхньої сходинки робочі чоботи й рушила за чоловіком до пікапа.

– Дайте лише хвилинку, щоб звільнити для вас місце, а то там купа речей і всілякого мотлоху, – пробурмотів він більше до себе, пораючись у кабіні.

Жінка була впевнена, що він почувався трохи збудженим і зніяковілим через такий розвиток подій.

Він перекладав полотняні сумки і штативи, термос і паперові пакунки. У кузові автівки лежала стара жовто-коричнева валіза марки «Самсоніт» і футляр з гітарою – запилені та зношені, ще й прив’язані до запасної шини білизняною мотузкою.

Дверцята пікапа хитались і злегка били незнайомця по спині, поки той з бурмотінням підбирав і заштовхував у коричневий пакет паперові стаканчики з-під кави й бананові шкірки. Закінчивши, він жбурнув пакет у кузов і переставив туди біло-блакитний переносний холодильник. На зелених дверцятах машини Франческа помітила вицвілий червоний напис: «Фотомайстерня Кінкейда, Беллінгем, Вашингтон».

– Ну ось, тепер, гадаю, ви зможете протиснутися сюди.

Він притримав дверцята й зачинив їх за нею, потім обійшов кругом і з характерною грацією дикого звіра стрибнув у кабіну. Скинувши оком на жінку, він злегка всміхнувся й промовив:

– То куди їхати?

– Праворуч. – Вона махнула рукою.

Він повернув ключ запалювання, і двигун заревів. Машина рушила з місця, підстрибуючи на вибоїнах. Його довгі ноги автоматично натискали на педалі. Краї старих лівайсів зачіпалися за шкіряні шнурівки високих коричневих чобіт, у яких, з усього було видно, господар ви́ходив чимало миль.

Він нахилився вперед і відчинив бардачок, випадково ковзнувши рукою вздовж її стегна. Раз у раз поглядаючи на дорогу й озираючи кабіну, він вийняв з бардачка візитівку з написом «Роберт Кінкейд, письменник-фотограф» і простяг їй. Там-таки, поряд із телефонним номером, була надрукована його адреса.

– Я тут на завданні від «Нейшенел джіоґрафік», – сказав він. – Ви знаєте цей журнал?

– Так, – кивнула Франческа, подумавши: «А хто ж його не знає?»

– Вони хочуть зробити нарис про криті мости, а тут, в окрузі Медісон, в Айові, є кілька цікавих екземплярів. Я виявив шість, але, гадаю, є принаймні ще один, десь неподалік.

– Він зветься Роузмен, – сказала Франческа, перекрикуючи шум вітру, шин і двигуна.

Її голос звучав дивно, наче належав комусь іншому – отій юнці, що висувалася в Неаполі з вікна, дивлячись униз на далекі міські вулички, які ведуть до залізничних вокзалів чи порту, і думаючи про далеких ще не зустрінутих коханців. Говорячи, вона спостерігала, як напружуються м’язи його руки, коли він перемикає швидкості.

Поруч неї були два рюкзаки. Один з них був застібнутий, а клапан другого загнувся вгору. Вона побачила сріблястий верх і чорну задню стінку фотокамери, що визирала звідти. До корпусу камери липкою стрічкою була прилаштована плівка з написом «Кодахром ІІ, 25. 36 кадрів». За пакунками вона помітила рудувато-коричневий жилет із багатьма кишенями. З однієї кишені звисав тоненький дріт зі штоком на кінці.

Просто під ногами в неї лежали штативи. Вони були страшенно подряпані, проте на одному з них жінка побачила напівстерту емблему «Джітсо». Бардачок був завалений блокнотами, мапами, ручками, пустими коробками з-під плівки, дрібними грошима. Поверх усього лежав блок цигарок «Кемел».

– На наступному перехресті повертайте праворуч, – сказала вона і, скориставшись із нагоди, мигцем глянула на профіль Роберта Кінкейда. Його шкіра блищала від поту й була загоріла та гладенька. Він мав гарні губи – чомусь вона відразу це завважила,