Володимир Григорович Рутковський - Вогонь до вогню

— Качуба, Коцюба… Але ж ти, тебе, здається, стріла пробила навиліт. Я ж сам бачив, як вона забриніла в лівій половині твоїх грудей. А потім по тобі ще й коні пройшлися… То як же тобі вдалося вижити?

— Не пам’ятаю, повелителю. Нічого не пам’ятаю — ні коней, ні стріли. Отямився я в землянці уруських бродників. Вони знайшли мене посеред бойовиська, коли підбирали зброю разом з нукерами Котлабуги і Хаджибея. Вони мені сказали, що билися на Куяльнику на боці Хаджибея і на власні очі бачили, як я власним тілом прикрив джанібекового темника Мамая. Себто тебе, повелителю, — знову схилився Коцюба. — Але правда це чи ні — не відаю, бо нічого з того не пам’ятаю.

— То правда, — підтвердив Мамай. — Ти хоробро бився поруч зі мною і ти прийняв на себе стрілу, яка летіла мені в шию.

Коцюба випростався. На його змученому обличчі з’явилося щось схоже на вдоволену посмішку.

— Я радий, повелителю, що мені, твоєму нікчемному онбаші, вдалося продовжити твоє життя. Більшої радості мені й не треба.

— А ще що ти пам’ятаєш? — намагаючись бути якомога спокійнішим, запитав Мамай.

Коцюба звів на Мамая очі і винувато посміхнувся:

— Мало що, повелителю, лишилося в моїй голові. Хіба що як натисли на їхній правий фланг, і ти вибився наперед, а ми з усіх сил намагалися не відстати від тебе. Потім на нас налетіла особиста охорона Хаджибея, я зніс голову одному з них, а що було потім — не відаю… Отямився лише в тій бродницькій землянці.

«Так, одного ти зняв. А другий ударив тебе з такою силою по голові, що будь-хто інший поповз би під копита коневі. Але, мабуть, ударив плазом, бо замість того, аби впасти з сідла, ти лише струсонув головою і, мовби нічого не трапилося, рубався далі. Але, мабуть, той удар не минувся тобі даремно… Потім я отримав наказ вийти з бою, перешикуватися й обійти Хаджибея праворуч. У балці моя тисяча зненацька наскочила на засідку Котлабуги… Пам’ятає Качуба про це чи ні?»

Проте очі Коцюби дивилися на Мамая так віддано і щиро, що в недовірливій Мамаєвій голові ворухнулося щось схоже на полегкість: ні, не пам’ятає. Той удар таки вибив дещо з його пам’яті. А може, лише прикидається?

Пересилюючи підозру, Мамай змусив себе співчутливо похитати головою. Сказав:

— Он як буває. А я тоді вже подумав, що на цім світі ми ніколи вже не зустрінемося.

— Але, як бачиш, світлий бею, я ще топчу ряст на цій землі.

— Бачу, що топчеш, — згодився Мамай. — Але бачу, що і тебе топчуть… — і, повернувшись до закляклого Куниці та його товариша, гримнув: — То як же ви посміли здійняти свої брудні лапи на кращого з моїх богатурів?

Над головами бідолах водночас свиснуло кілька нагаїв — і вони злетіли з коней, мов перестиглі груші.

— Хто ці свині? — запитав Мамай Коцюбу.

Коцюба зневажливо змахнув рукою.

— Роблять, що їм велено, повелителю. А їхні господарі накинули мені зашморга на шию і наказали їм потягти мене аж до Кафи.

— Це ж за що?

— Нібито за несплату ясиру. Але це брехня. Мене схопили, коли я, староста присульського села Воронівки, їхав до хана Хайдара, аби зняти з моїх людей звинувачення в тому, що вони за моїм наказом підняли руку на Орду.

Ці слова Коцюба вимовив таким простодушним голосом, що Мамай розреготався.

— Ти повелів їм підняти руку на всю Орду? Ти, мій найхоробріший і найвідданіший з богатурів?

— Атож. Хоча я досі не розумію, як це нам вдалося.

— Ну, у нас це робиться легко, — з поблажливою посмішкою відказав Мамай. — То ставай поруч та розкажеш дорогою, як це трапилося.

За його знаком богатури підвели коня Коцюбі.

— А з цими що робити? — запитав один з наближених беклербека і показав на Куницю та його супутників.

Недбалим жестом Мамай провів рукою попід шиєю.

— Постривай, повелителю, — сказав Коцюба. Богатури завмерли з занесеними над головами шаблями. — Вони лише слухняні виконавці, — вперто вів своєї Коцюба. — А справжній винуватець втік за хвилину перед тим, як ти сюди під’їхав.

Мамай запитально глянув на Коцюбу:

— Хто це?

— Сабір, старший слуга купця Ібрагіма з улусу Хасан-бека.

— Хто його випустив? — грізно повернувся Мамай до свого оточення.

Наперед виїхав уже знайомий Коцюбі десятський. Його обличчя, донедавна ще розпашіле, тепер було вкрите смертельною блідістю.

— Я, великий… Повірив його лживим вустам… Готовий понести за це будь-яке покарання.

Очі Мамая перетворилися в дві вузькі щілини.

— Зірвіть з нього всі відзнаки, — звелів він. — Хай лишається простим нукером. І не в охоронній сотні. А коли не приведе того, як його…

— Сабіра, повелителю, — підказав Коцюба.

— Так, коли він не приведе його негайно, знесіть йому голову. І перевірте, аби сам не втік.

— Слухаю й корюся! — прохрипів колишній десятський і з усієї сили огрів канчуком коня. Той звівся дибки і стрілою помчав у степ.

А Мамай знову повернувся до