Камі Гарсія - Чарівні створіння

на березі озера Молтрі, їла бутерброди з куркою й салатом і вчила мене ловити рибу: «Туди-сюди, туди-сюди. Як стрілки годинника: то друга, то десята година, то друга, то десята». Останні п’ять місяців видалися для нього заважкими — він надто любив маму. Але і я теж.

Узявши каву, батько почовгав до кабінету. Що ж, прийшов час подивитися правді у вічі: можливо, Мейкон Рейвенвуд був не єдиним відлюдьком у місті. Але два мовчуни Редлі в нашому містечку? То вже забагато. За останні кілька місяців у нас уперше відбулося щось подібне до розмови, і я так не хотів відпускати батька!

— Як там книжка? — випалив я раптово. Це означало: не йди, поговорімо!

Батько трохи здивувався і знизав плечима:

— Просувається. Ще багато роботи.

Це означало: «Я йду».

— До міста переїхала племінниця Мейкона Рейвенвуда, — сказав я саме тоді, коли батько знову пхав беруші у вуха. Ми постійно робили щось невлад. Останнім часом у мене так чомусь складалося з усіма.

Батько вийняв з вуха одну затичку, а потім і другу.

— Що? — запитав він дорогою до кабінету. Часу на розмову залишилося обмаль.

— А що ти знаєш про Рейвенвуда?

— Певно, те, що й усі. Він самітник і вже багато років сидьма сидить у своєму маєтку.

Відчинивши двері до кабінету, батько переступив поріг. Я не пішов за ним і просто стояв у дверях.

Я взагалі ніколи не заходив до його кабінету. Лише одного разу, коли мені було сім років, батько заскочив мене за читанням його невідредагованого роману. Його кабінет був темний і похмурий. Над масивним пошарпаним диваном початку минулого століття висіла картина, затулена шматком полотна, і я знав, що питати про неї було не слід. Між диваном і вікном стояв різьблений стіл червоного дерева — ще одна реліквія нашого будинку, що вірно служила багатьом поколінням Бейтів. Старі книжки у шкіряних палітурках читали тільки на дерев’яній підставці — такі вони були важкі. Все це пов’язувало нас із Гатліном, з корінням Бейтів, і разом з цим — із понад столітньою історією наших пращурів.

На столі у картонній коробці лежав батьків рукопис. Я хотів лише глянути на нього, дізнатися, про що в ньому йдеться. Батько писав готичні тексти — романи жахів, і, чесно кажучи, семирічній дитині там не було чого читати. Однак усі будинки Гатліна, як весь Південь, мають свої секрети. Наш теж не був винятком уже тоді.

Коли батько зайшов, я спав, скрутившись калачиком на дивані. Аркуші його рукопису були розкидані по всій кімнаті. Вже згодом я навчився замітати сліди, але тоді… Пам’ятаю лише, як він верещав на мене, а потім я плакав, сидячи на старій магнолії за будинком, і мама, знайшовши мене там, сказала: «Ітане, у всіх є свої секрети, навіть у дорослих».

Але ж мені просто було цікаво, і ця цікавість, це одвічне джерело моїх проблем, залишилася в мене й дотепер. Я хотів дізнатися, чому батько ніколи не виходить з кабінету і чому ми не виїздимо з цього нікчемного будинку лише через те, що тут прожила купа наших пращурів. По смерті матері це питання постало ще гостріше.

Але не сьогодні. Сьогодні мені просто хотілося пригадати бутерброди з куркою, риболовлю і той час, коли батько снідав на кухні, жартуючи зі мною за тарілкою пластівців. Засинаючи, я теж не забув про це згадати.

* * *

Ще до того, як наступного дня у школі продзвенів перший дзвоник, про Ліну Дюкейн не говорив хіба що ледачий. Незважаючи на грозу і перебої зі світлом, Лоретта Сноу і Юджинія Ашер (матері Саванни й Емілі) примудрилися за вечерею обдзвонити усіх і кожного в місті. Мешканці Гатліна мали знати: родичка ненормального Мейкона Рейвенвуда їздить містом у його катафалку, а ним-бо, подейкували, Мейкон потайки перевозить трупи… І повірте, ці плітки — то були ще квіточки.

У Гатліні завжди діють два закони. По-перше: багато сидітимеш удома — тебе в чомусь запідозрять. Багато виходитимеш на люди — теж. А по-друге, якщо у місті з’являються новини, про них обов’язково усі почують. Історія про дівчину, що переїздить до маєтку головного гатлінівського самітника, була, певно, чи не найгучнішою новиною з часу аварії, у якій загинула моя мама. Тому навіть не знаю, чому я дивувався, що про неї теревенить усе місто. Хіба що тільки у хлопців з нашої команди були сьогодні нагальніші справи.

— Еморі, то що розкажеш? — гупнув дверима шафки Лінк.

— Ну… Якщо подивитися на тренування команди підтримки, то четверо дев’ятикласниць — на «вісім», троє — на «сім» і ще кілька на «чотири».

Все, що нижче оцінки «чотири», Еморі взагалі не збирався рахувати.

Тепер шафу зачинив я:

— І це новини? Хіба це не ті самі дівчата, яких ми щосуботи бачимо в «Морозі»?

Посміхнувшись, Еморі поплескав мене по плечу:

— Але тепер вони у грі, Вейте, — подивився він на дівчат у коридорі. — І я готовий розпочати цю гру.

Еморі весь час так казав. Минулого року, щойно ми перейшли до дев’ятого класу, він постійно розповідав нам про кльових старшокласниць, яких сподівався заарканити, а тим паче після того, як отримав путівку до університету. Еморі, як і Лінк, літав у хмарах, от тільки був жорсткішим за Лінка. Була у ньому якась агресивна жилка, така ж, як у всіх Воткінзів.

— Як персики з куща зриватимемо, — похитав головою Шон.

— Персики на деревах ростуть, — сказав я. Ця розмова мене дратувала, можливо, й тому, що я вже чув її зранку біля «краднички», доки Ерл гортав єдині цікаві для нього журнали — з дівчатами в купальниках на капотах машин.

— Ти про що? — спантеличено подивився на мене Шон.

Не знаю, навіщо я взагалі втрутився. Це була безглузда розмова — така ж безглузда, як і домовленість щосереди зустрічатися перед уроками біля краднички. Всі хлопці мали бути присутні, і це нагадувало мені перекличку. Але такі були закони: якщо ти в команді, то маєш приїздити до крамнички, разом з усіма ходити до їдальні, тусуватися на вечірках Саванни Сноу, запрошувати когось із дівчат команди підтримки на зимовий шкільний бал і зависати біля озера Молтрі в останній навчальний день. Головне було з’явитися на перекличку, від решти можна було відкосити. От тільки з кожним тижнем мені дедалі важче ставало приїздити сюди. І я не знав чому.

Не осяйнуло мене й тоді, коли я побачив її.

Навіть якби я її не помітив, я б усе одно здогадався, що вона десь