Борис Дмитрович Антоненко-Давидович - На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

Практика випивки в мене була невелика, а тут налили великий стакан нерозбавленого спирту. Куди дінешся? Випив, та ще й гордо не запив водою. Пропонували повторити, але відмовився:

— Я на службі. Один випив, більше не можу.

Поцікавились, чи можна бал, бо більшовики не дозволяли. Я не проти. Жінка голови просить мене відкрити бал. Відстебнув шаблю, пішов з нею. Танці я любив, але від вальсів у мене завжди крутилась голова. Крім того, боявся наступити їй то на ногу, то на шлейф. Тому пройшов всього один круг, а як порівнявся з стільцем, довів жінку до місця і поцілував їй руку. Це викликало загальне захоплення. Коли всі закінчили вальс, я пристебнув шаблю, сказав, що служба чекае — мушу йти, подякував товариству, шарконув ногою, вклонився і пішов до виходу. Візника на вулиці не було, тому пішов пішки. Тут мене якось одразу розвезло. Заносило добряче, поки дістався до станції. Відіспався на лаві.

Пройшло днів два. Почався рух поїздів на південь. На станцію якось прибув поїзд, що йшов до Сімферополя. Я вийшов на перон. Раптом бачу — вискакує з чайником з вагона… Я впізнав його відразу. Справа в тому, що в Харкові я годувався в одної господині. Туди, крім інших, приходив харчуватися один покомісарений студент, який голосно крив Центральну Раду. З ним сперечатися було небезпечно. Потім він зник. А тепер він мені попався. Це був той студент. (А до мене тим часом прибули вже під начальство десятеро козаків з полку імені Костя Гордіенка). Я аж затрусився. «Ах ти ж, стерво!» — і зразу вирішив помститися за образу влади. Він повертається назад. Я при своєму параді входжу за ним у вагон. Бачу — порпається у благенькому кошику.

— Товаришу Комісар, доброго здоров’я!

Рвучко обернувся, зблід.

— Де ж тепер ваш портфель, наган? Куди їдете? Які завдання маєте?

Він раптом мене роззброїв. Тихо каже:

— До старої матері…

А в мене теж удома мати. Як вона там, бідна? Я нічого не сказав, повернувся і вийшов з вагона. Дозволив третій дзвінок. Дивився вслід поїзду, що віддалявся, і думав: «Цікаво, як би він вчинив, якби ми помінялися місцями? Чи пожалів би він?»

Днів через два після цього з’явився в місті комендант. Вісім разів поранений, наспіх українізований. Він швидко екіпірувався, бо все реквізував. Мене він призначив своїм значковим (тобто ад’ютантом) і використовував мою грамотність для написання наказів, які починались майже завжди однаково: «Забороняється…» Мені він теж радив не соромитися з реквізицією:

— Посадовим особам дозволяється.

Почала виринати українська інтелігенція. Прийшла делегація, душ 5–6. Серед них Залізняк — батько того, що був членом «Союзу Визволення України» (за кордоном). Пропонували свої послуги. Комендант швидко розпився, почав влаштовувати оргії і за все змушував платити земство. Мені все це дуже не подобалось, але змінити я нічого не міг.

Наше військо в цей час підійшло під Сімферополь, а кінний полк ім. Костя Гордієнка — під Бахчисарай. Там організовували «джамбули», щоб татари воювали за свою самостійну Кримську державу.

А в Києві тим часом стався гетьманський переворот. Німці надумали українську армію роззброїти. А в Керчі були ще більшовики. Болбачан вирішив дати німцям опір. В полку почалась бойова підготовка; втім, уклали з німцями договір: армію нашу вони залишають, але ми негайно виходимо з Криму, бо за Брестським миром то їхня територія.

Через Мелітополь проїздив полковник Генерального штабу колишньої царської армії. Він закликав мене до свого вагона, розпитав про коменданта міста. Після того наказав заарештувати його і віддати під суд (той потім через два дні втік). А я повернувся до свого куреня.

Від упорядника

Державний переворот генерала Скоропадського, який став гетьманом України, відбувся 29 квітня 1918 року завдяки активній німецькій допомозі. Політика нового уряду була суперечлива. З одного боку, почалося масове заповнення українських державних установ царськими урядовцями, що хмарою посунули з Московщини, українське військо переповнювалося російським офіцерством, переслідувалися українські діячі, зазнавали утиску українські газети й часописи демократичного спрямування тощо. Водночас перший період гетьманщини був позначений відродженням української науки, освіти, культури. Відновилося навчання в Київському університеті. Борис Давидів до вступу як доброволець у 2-й Запорізький полк, яким командував тоді ще підполковник Петро Болбачан, був студентом Харківського університету, студіював природничі науки на фізико-математичному факультеті. Становище військового з ’єднання підполковника Болбачана, проти якого рішуче виступало німецьке командування, дедалі ускладнювалося… Студентам-доб-ровольцям старші командири порадили вертатися до студій. Тепер Борис Давидів продовжив навчання на історико-філологічному факультеті Київського університету. Водночас, заробляючи на хліб, працював у Міністерстві шляхів. Завдяки перемозі військ Директорії гетьманщина перестала існувати 14 грудня 1918 р. Відновлено Українську Народну Республіку. Але почалася друга війна з більшовиками. Українські війська 5 лютого 1919 р. залишили Київ. Через короткий час Директорія опинилася аж у Кам’янці-Подільсько-му. Українські війська, оточені більшовиками, білогвардійцями, поляками, контролювали всього кілька повітів Поділля. Українській Народній Республіці загрожувало цілковите падіння, а відтак — прощавай тоді, незалежність і українська державність. І обдарований студент Борис Давидів, який, усвідомивши себе українцем, понад усе любив рідну Вітчизну та її свободу, вирішує знову братися за зброю. Віднайдені (написані) спогади й починаються з того, як двоє юних українських борців пробираються до Кам’янця-Подільського…

(Віднайдений машинописний оригінал починається з 26 стор.)

… не повинен бачити, що на подвір’я господи, яка править за перевалочний пункт особам, котрі потай пробиваються з Києва до Кам’янця, зайшли незнайомі люди. Тут сувора конспірація!

Ми пройшли, мабуть, з півкілометра, поки Галя не завернула на вузеньку стежку, що вивела нас на город, а далі й у садок. Я ледве одривав очі від пишного картоплинного бадилля й гудини з гладенькими огірками — тої невибагливої простої краси, по якій я так стужився, живучи у великих містах.

У садку Галя наказала мені присісти між високими рожами в цвіту й тихо чекати на неї, а сама, сховавши трохи віддалік у кущі свою торбинку, тихо, як кішка, пройшла в хату.

Нарешті я опинився на самоті, милуючись різноколірними рожинами, блакитним небом і тишею. А втім, у цій лагідній тиші чулася десь із півдня, мов приглушений гуркіт весняного грому, далека артилерійська канонада. То десь під Жмеринкою знову почався перерваний на ніч бій і тепер присувається до сумирної зараз Вінниці… Хто зна, чиї то били гармати — українські чи більшовицькі, але мені нараз так захотілось спокою, коли не чути стрілянини, не ллється людська кров, не чути стогону поранених і ніщо не порушує