Юліан Радзікевич - Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1

— Несторенко ще не вернувся?

— Ні, батьку. Прилучився до відділу Данила Нечая. Мене вислав, щоб вістку подати.

— Нечая? Де ж він?

— Сьогодні зранку вирушив із Січі. Але в нього коні здорожені, тому мене наперед вислали.

— Багато з ним люда?

— Буде тисяча коней, коли не більше.

— Тисяча коней?.. Гей, Чорното, — кликнув бадьоро Хмельницький — це на твою голову. Щоб голодні не були! А ми, панове, хто охочий, поїдемо назустріч гостям!

Обізвався Воронченко, полковник черкаський:

— То вже, мабуть, хто охочий, поїде, але без тебе, батьку. На тебе чекають посли.

— Звідкіля?

— З Бахчисараю.

По обличчі гетьмана пробіг хвилинний блиск радости. Хмельницький зсів із коня, віддав поводи чурі, паглянув по полковниках і звернувся до Вешняка.

— Друже! Виїдь назустріч Нечаєві. Хто з панів старшин охочий, нехай їде також. Як повернетесь, скажіть Данилові, що я ще сьогодні хочу його бачити.

Гетьман увійшов до куреня. Через канцелярію, в якій, незважаючи на пізню пору, працювали похилені над паперами писарі й підписарі, перейшов до другої кімнати. Слабий каганець кидав у ній нерівне світло на стіни, вкриті турецькими килимами, й на тяжкі лави, встелені ведмежими та вовчими шкурами.

При слабому, блідожовтавому світлі каганця гетьман у першій хвилині не бачив нікого. Тільки згодом помітив постать, що при його вході піднялася з лавки.

— З Бахчисараю? — запитав гетьман, шукаючи в сутінках обличчя посла.

— Нехай всемогутня рука Аллаха береже кроки мого приятеля, великого козацького гетьмана!

— Тугай-бей! — скрикнув із несподіванки Хмельницький. — Будь дорогим гостем у мому вбогому наметі. Бачиш, куди мене загнали захланність та злоба панів із Лехістану!

— Дивні, але справедливі діла Аллаха. Хто знає, чи твоїм домом не буде увесь край, де живе відважний нарід козаків. Може своїми рабами назвеш тих собак невірних, що руку не тебе піднесли.

— Вони високо стоять у достоїнстві і славі.

— Нікому власний кісмет не знаний. Ти — вибранець Аллаха. Дійшли вістки до Бахчисараю, що ти готовиш похід проти Лехістану. Твої посли були в нас і присягали на шаблі. От і я приїхав до тебе від великого царя кримського.

— Сідай, дорогий моєму серцю, Тугай-бею. Сідай, поговоримо. Тільки скажу ще світло дати.

Гетьман склав долоні, щоб заплескати. Але Тугай-бей скорим рухом стримав його.

— Стривай. Не треба більше світла. Не треба, щоб хтонебудь знав, що Тугай-бей був у тебе. Мене тут не пізнали.

— Добре. Так що ти привозиш від його милости хана?

— Великий цар татарів звелів сказати: “Їдь до Хмельницького, який за Дніпровими порогами збирає військо проти ляхів, і скажи йому, що ми не будемо йому на перешкоді. Нехай не боїться за свої плечі, бо ми хочемо жити з ним у дружбі. Скажи, що ми задержимо ту дружбу і приязнь із козацьким вождом, хіба що козаки самі нападуть на нас. І скажи йому від мене: нехай йому Аллах помагає”.

Хмельницький піднявся. Його високе чоло вкрилося грізними борознами. Тверді, наче з бронзи литі, риси обличчя закріпли в морозному пориві гніву. Тяжкою рукою сперся бо стіл.

— І це все? В його голосі задрижала загрозлива струна. На обличчі Тугай-бея розлилась широка усмішка, при якій його великі жовті зуби заблисли у світлі каганця.

— Висока Порта бажає жити у згоді з королем Лехістану. З тієї причини й наш цар не може рушити орди вам на поміч. За те його царська високість шле тобі запевнення своєї прихильности, приязні й доброзичливосте.

Борозни на чолі в Хмельницького поглибились і потемніли. На висках виступили жили. Спершись обома долонями на стіл, гетьман похилився через стіл до Тугай-бея. Перед висланником грізного татарського хана, перед оцим хижим, славетним, жорстоким перекопським мурзою став нараз володар, могутній володар, що вміє приневолити підкоритись його волі.

— А що буде, Тугай-бею, як я піду за приказами короля?

— Як це?

— А так, що збудую п’ятсот, шістсот чайок і кину їх на море. Польські гетьмани підуть мечем і вогнем на Крим, польський король із посполитим рушенням ударить на Молдаву. Де ж тоді буде ця згода з королем Лехістану?

— Аллах! Аллах! — кликнув здивований мурза.

— Подумай, Тугай-бею, що тоді буде? Я не Бурлай, не Сулима, ні не Сагайдачний, щоб задоволитися дрібним розбоєм. Я вдарю всією силою. Я вдарю, щоб повалити.

Татарин підніс руку.

— А де в тебе сила, щоб повалити непереможне царство падишаха?

— Де сила? Ту сила! — Гетьман широкою долонею вдарив себе в могутні груди. — Тут сила! Ввесь український нарід стане, як одна буря помсти. Мало того! Польські гетьмани підуть, польський король піде, бо він іздавна про це тільки й думає, Венеція вдарить від моря. Німецький цісар рушить свої закуті у сталь полки вздовж Дунаю. Буде сила!.. А що тоді, Тугай-бею?

— На пророка!.. Ти єдиний серед невірних, що міг би до цього довести. Але тоді де твоя власна пімста?

Хмельницький підвівся на ввесь ріст, закладаючи руки за широкий пояс.

— Помиляєшся, Тугай-бею, коли говориш про мою власну кривду. Коли б тільки моя власна кривда кермувала моєю рукою й моїми задумами, то не зліталися б до мене оці всі холопи, гайдамаки, лугарі, степовики, левенці, панські невільники, піддані, не приходила б шляхта, не горнулось би Низове товариство. Я ось тут не тільки тому, щоб за свою привату платити. Це йде відплата всього народу за вікові кривди, зневаги, знущання. Тобі відомо, — говорив дальше —що діється тепер в Україні, в краю козаків. Колись ми лучилися з королем Лехістану, щоб мати силу проти вас. Тим часом ляхи ломили одну умову за другою, забували про свої присяги, пакти й кінець-кінцем довели до того, що нарід опинився в неволі, ще гіршій, ніж вона у вас. І нарід почав буритися, бо мій нарід до неволі не звик. Про козацькі повстання знаєш. Тепер настали ще тяжчі часи, бо ляхи відбудували Кодак, щоб мати око на Запоріжжя. Число козаків зменшили. Вже мало хто з нас може носити шаблю при боці. Як же, думаєш, можна рушити відразу проти панів і короля? Треба часу, щоб зібрати військо, вишколити, озброїти. Тому на початок треба мені вашої помочі. Ти розумієш. Запитаєш, може, що буде, як тієї підмоги від вас не дістану? Послушний приказам його королівської милости буду збирати військо проти вас. Чим більше війська буде під моєю