Джордж Мартін - Борва мечів

написано: «Панок Кабанок». Так-так, ріг кличе двічі, коли по твою душу приходять дичаки.

Вираз жаху на круглій, мов місяць, мармизі змусив Чета зареготати.

— Щоб їх дідьки у семи пеклах гойдали! Клята Харма. Клятий Манс Розбишака. А клятий Рідколіс казав: вони не з’являться ще принаймні…

— Га-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у!

Ріг ревів над лісом, не замовкаючи — здавалося, вже й не замовкне ніколи. Круки плескали крилами, верещали, носилися по клітках, билися об ґрати. По всьому таборі братчики Нічної Варти підскакували на ноги, вдягали обладунки, підперезувалися пасами з мечами, хапали до рук бойові сокири та луки. Семвел Тарлі стояв і трусився з обличчям того ж кольору, що сніг, який вихорився навколо.

— Три! — кумкнув він до Чета. — Це було три. Я чув три заклики. У ріг ніколи не сурмлять тричі. Не сурмили вже століттями, тисячоліттями. Три заклики означають…

— Напад Інших.

Чет писнув щось незрозуміле — наполовину сміх, наполовину схлип. Раптом його спіднє змокло, ногами потекло щось тепле, а спереду штанів закурилася пара.

Хайме I

Крізь його сплутане волосся дмухав свіжий вітер — ласкавий та запашний, як пальці Серсеї. Він дослухався до співу птахів, відчував, як під дном човна плине річка. Швидкі удари весел невпинно просували їх у бік блідого рожевого світанку. Після стількох місяців у темряві цюпи світ здавався Хайме Ланістерові таким красним і втішним, що йому аж паморочилося у голові. «Я живий і п’яний від сонячного світла.» З його вуст раптово, наче куріпка зі схованки у траві, зірвався напад сміху.

— Ану тихо, — пробурчала дівка, суплячи брови.

До її широкого незугарного обличчя насуплені брови пасували краще, ніж посмішка. Втім, Хайме ще не бачив, щоб вона всміхалася. Себе він розважав тим, що уявляв її в одній з шовкових суконь Серсеї, а не в товсто підбитому шкіряному кубраку. «Оце вже ні… краще вдягти у шовки корову.»

Але що не кажи, веслувала та корова неабияк. Ноги під бурими штаньми грубого полотна скидалися на тверді корені дерева, на руках та плечах з кожним ударом весел напиналися цупкі жили. Просидівши на веслах пів-ночі, вона не показувала жодних ознак утоми, чого не можна було сказати про його брата в перших — пана Клеоса — який упрівав коло іншої пари весел. «На вигляд — дебела селянська дівка, а говорить, наче уроджена панна. Ще й носить при поясі меча та кинджала. Цікаво, а чи вміє їх тримати?» Хайме кортіло якомога швидше скинути кайдани і задовольнити свою цікавість.

Його зап’ястки схоплювали залізні кільця з ланцюгом між ними. Такі самі залізи обтяжували ноги. Обидві пари кайданів з’єднував шматок важкого ланцюга, не довший за пів-аршина.

— А оце навіщо? Раптом, боги збавте, хтось подумає, що ви не вірите Ланістерові на чесне слово! — жартував Хайме, коли його забивали у кайдани.

Милістю Кетлін Старк він дотоді був уже добряче напідпитку. Про втечу з Водоплину Хайме згадував лише окремі уривки. Начебто ключник при цюпі хотів зчинити галас, але здоровезна дівка з ним упоралася. По тому вони видиралися нескінченними сходами, все колом та колом. Ноги в нього були слабкі, наче трава, двічі або тричі він запинався, і дівка мусила підставляти йому руку. Якоїсь миті його загорнули в подорожню кирею та штовхнули на дно вузького річкового човна-скедії. Він згадав, як пані Кетлін наказувала комусь підняти ґрати на Водяній Брамі. Владно та беззаперечно вона оголосила, що відсилає пана Клеоса Фрея назад до Король-Берега з новими умовами для королеви.

А потім він, певно, закуняв. Вино наганяло на нього сон уже довгенько, а у човні він нарешті зміг простягти ноги — розкіш, не дозволена в цюпі. Ще бозна-скільки років тому Хайме навчився крадькома спати у сідлі просто під час походу. Спати у човні виявилося далеко легшою справою. «Коли Тиріон дізнається, як я проспав власну втечу, то реготатиме, аж бороду заплює.»

Але зараз він уже не спав, і кайдани почали йому набридати.

— Ласкава панно! — покликав він. — Збийте з мене ланцюги, і я зміню вас на веслах.

Вона знову насупилася; не обличчя, а самі конячі зуби та відверта підозра.

— Кайданів я не зніму, Крулерізе.

— І вам, дівчино, не далеченько гребти самій аж до Король-Берега?

— Мене звуть Брієнною. Я вам не дівчина.

— А я не Крулеріз, а Хайме. Краще «пан Хайме», як личить лицареві.

— То ви заперечуєте, що зарізали короля?

— Ні, не заперечую. А ви заперечуєте свою стать? Якщо так, то зніміть штани і покажіть. — Він подарував їй невинну посмішку. — Я б удовольнився сорочкою, та під нею, схоже, нема чого показувати.

Пан Клеос запобігливо бебекнув:

— Благаю вас пам’ятати про чемні звичаї, родичу.

«От у кому кров Ланістерів зовсім ріденька дзюрить.» Клеос був сином його рідної тітки Генни від того бовдура Емона Фрея, що від самого дня свого весілля з сестрою князя Тайвина Ланістера так і не зміг подолати переляк перед шурином. Коли князь Вальдер Фрей повів Близнюки війною на боці Водоплину, пан Емон обрав бік своєї дружини, а не батька. «Не надто вигідний обмін для Кастерлі-на-Скелі» — подумав Хайме. Пан Клеос зовні скидався на тхора, бився, наче гусак, а хоробрості мав стільки, як особливо відчайдушна вівця. Пані Старк пообіцяла йому звільнення з полону, якщо той доправить Тиріонові її послання, і пан Клеос дав про те урочисту обітницю.

Загалом у тій цюпі вони добряче надавали одне одному обітниць, а Хайме — найбільше за всіх. Така була ціна, що її пані Кетлін поклала за його звільнення. Вона притиснула вістря меча, взятого в здоровачки, йому до серця і мовила:

— Присягніться, що ніколи більше не піднімете зброї проти Старків і Таллі. Присягніться, що примусите свого брата дотримати обіцянки й повернути моїх доньок живими та неушкодженими. Присягніться честю лицаря, честю Ланістера, честю братчика Королегвардії. Присягніться життям вашої сестри, вашого батька і вашого сина, старими богами і новими, і тоді я відішлю вас до вашої сестри. Відмовитеся — я проллю вашу кров.

Він згадав, як вона крутнула меча в руці, згадав сталевий укол крізь лахміття.

«Цікаво, що сказав би верховний септон про святість обітниць, даних п’яним, як чіп, прикутим до стіни лицарем під клинком, приставленим до грудей?» Та власне, Хайме не дуже переймався думкою ані того жирного лицеміра, ані богів, яким той начебто служив. Він згадав цебро, яке пані Кетлін перекинула