Мирослав Іванович Дочинець - Лис та інші детективні історії.

вона. — Може, я чимось зможу допомогти. Хоча це не мої, звичайно, повноваження.

— На жодні повноваження ми не зазіхаємо. Читачів цікавить, як дитина потрапляє в сиротинець, як її всиновлюють. І все. На конкретному прикладі. Нам дали в МВС картку однієї типової особи. Щоб простежити біографію у зворотному напрямі. Я розумію: це клопоти, порпання в архіві. Але редакція в таких випадках іде на витрати. Ми готові заплатити.

— Заплатити? — запитально глянула йому в очі.

— Так, і доволі пристойну суму.

— Якщо питання ставиться так, то я допомагати вам не буду.

— Даруйте, наша справа запропонувати. Але якщо це справді складно, закриємо тему. Не хочеться наостанок псувати враження. Мені справді було приємно спілкуватися з вами.

Він кивнув, повернувся і швидко вийшов з кімнати. Пройшовши кроків десять коридором, почув, як двері прочинилися.

— Зачекайте. Як звати вашого хлопчика? — сухо запитала дівчина.

— Іван. Іван Неділик.

Вона стояла посеред напівтемного коридору, така світла й чужа на цьому казенному тлі у своїй сукні тілесного кольору. І це світло мідно-солом'яним волоссям, плечима, яблучками грудей, віолончельними стегнами і стрункими ногами ніби стікало додолу, на сірі бетонні плити. Він повільно спустився поглядом за цим живим серпанком і побачив лілові туфлі. І якийсь час нічого не чув, нічого не бачив.

— Я кажу — веселе прізвище, — нарешті долинув до нього її голос.

— Веселе, — згодився він.

— Спробую щось нарити.

— Я буду вам дуже вдячний.

— Це не обійдеться усною подякою. З вас тістечко в кафе «Едушо» і розповідь про вашу письменницьку роботу. Влаштовує?

— Цілком, — сказав з вимученою бадьорістю. А сам подумав: «Краще б я подарував тобі кафе замість цієї розповіді».

Вона пішла, не попрощавшись. І це теж було добрим знаком. Підбори зацокали по плитах із якоюсь стальною ніжністю. Кожен звук той відлунював у його скронях. І лілові туфельки танцювали в його зіницях.

«Хлопчику, як тебе звати?» Цей оксамит вологих очей, цей тонко різьблений носик, повнявий овал губ, ці вушка, як квітки лілії… Ось звідки незрозумілий потяг до цієї дівчини з першої їх зустрічі.

…І цей голос, що ніби сам себе слухає, сам собі радіє: «Як тебе звати, хлопчику?»

І справді — як? Олександр, Жан, Іван? Жереб, Лисицький, Неділик? Чи якось інакше? Чий ти, хлопчику? Тата називав тебе своїм сином, кажучи: «Хто б ти не був, де б ти не був, — ти мій син». І він із цим жив. Він спирався на це. А зараз… Хіба в людини можуть бути два батьки?..

Конфіденційно

Шефові штаб-квартири Інтерполу в Україні

Гансу Браке

Фото особи, що вас цікавить, під кодовою назвою Лис, отримали. «Вольво» синього кольору означеної моделі того дня бачив працівник ДПС на околиці Мукачева. Радіус пошуку ущільнимо в цьому районі. Опрацювання беру безпосередньо під своє керівництво.

Керівник спецвідділу МВС у Закарпатській області

полковник

Леонід Правик

Рецепт гарного настрою

Розбудив його телефон.

— Привіт, друзяко Лисе!

— Привіт, Петюню!

— До тебе дістатися важче, ніж до Путіна.

— Це його проблеми, вашого Путіна.

— Проблеми можуть бути і в нас, точніше у вас. Митько з Володькою, як ми й передбачали, таки зважилися кинути трубу в обхід Хохляндії.

— То хай ті й журяться, що на трубі сидять.

— Лисе, треба скуповувати землю.

— Я це знаю. Я це роблю весь час.

— Землю не просту — землю золоту треба купувати, доки не пізно. Це вєрняк, Лисе.

— Ти радиш мені скуповувати трасу вздовж нової труби? Знаючи, що в мене всі вільні кошти засаджені в «Євро-12»?

— До «Євро» ще дожити. І хтозна чи його від вас ще не заберуть. А землю купувати треба точково. Під запроектованими компресорними станціями, контрольними пунктами, інфраструктурними вузлами. У мене карта на руках. Свіженька, з Кремля. П'ятий примірник.

— А експертиза, Петюню? Ти віриш кремлівським посіпакам?

— Я вірю нашим хлопцям. Усе сходиться. Але я прокатаю ще через одну контору. І якщо все в масть, за тиждень-другий карта з вірним кур'єром може бути в тебе.

— Якщо карта мені сподобається, чим зможу тебе зацікавити я?

— Пусти, Лисе, мій банк на півострів. Ну, і хатинку з пляжиком не завадило б для наїздів.

— Тобі подобаються сосни чи виноградник?

— Мені подобається і те, і те.

— Смаки в нас схожі, Петюню. Розкинемо, прицінимось — може, й виноградничок тобі випаде, і соснячок при пляжі. Для такого друга нічого не шкода.

— Лисе, невже Петюня колись ганяв порожняки? Невже я хоч раз тебе кинув?

— А хто коли мене кинув? Ти пам'ятаєш таких, десь зустрічаєш таких, Петюню?!

— Гм. У тебе сьогодні гарний настрій, Лисе.

— Є надійний рецепт.

— Який?

— Якщо хочеш мати гарний настрій — думай про гарних жінок.

День і справді почався гарно. Голуби ярмаркували на його підвіконні, били крильми об жерсть і скрипіли дзьобами об шибку. Гортанно воркували, заглядаючи до кімнати червоними очицями. Птахи — на новину, згадав він.

Не встиг умитися, як зателефонували з Ростова.

— Доброго ранку, Олександре Михайловичу.

— Вітаю, Льоню.

— Біда в нас.

— Кажи.

— Вночі спалили базу. Тридцять комбайнів. Щойно з Франції. У заводській змазці.

— Хто?

— Ще не знаємо.

— Техніка застрахована?

— Так.

— Це добре.

— На згарищі записку залишили «Хохлы, вам мало своего чернозема?»

— Вони його скуштують…

— Що, Олександре Михайловичу?

— Нічого. Колун біля тебе?

— Так. Даю йому телефон.

— Колуне…

— Я, босе.

— Одразу ж повідом про це губернатора. І скажи від мого імені, що за кожний комбайн скидається відсоток з його долі. Так буде й надалі. Це по-перше. По-друге, знайди цих покидьків. Пробий по всіх каналах. Зніми, якщо треба, хлопців з Пітера. Буде потреба — підключи полковника Григораша. Його попередять. Вони мають пошкодувати про це. Чуєш, Колуне?

— Чую, босе. Закопаємо на два метри.

— Не треба в землю. Але чорнозем вони їсти мають.

— Будуть жерти. Без олії будуть.

— Це шестірки, Колуне. А козирні, мабуть, сидять у Москві…

Голуби сито воркували і безцеремонно заглядали в кімнату. «Мабуть, вони ще не все повідомили мені», — подумав. І тоді його покликали до телефону в рецепцію. Це була вона.

— Ваш хлопчик знайшовся, — сказала скоромовкою, не вітаючись.

Він затамував подих, щоб не сполохати наступних слів.

— Такий хлопчик справді тут виховувався. Від одного до шести з половиною років. І його всиновила самотня жінка з Одеси.

— А до року? Де він був до року?

— До дитбудинку його перевели з обласної дитячої лікарні. Документів немає. Є