Ілона Волинська - Ірка Хортиця приймає виклик

Тетянку, котра швидко крокувала вперед, вона наздогнала вже біля самісінького входу. А за мить поруч із ними вже був і Богдан із незадоволеною фізіономією.

— Ну як, усе гаразд? — поцікавилась Тетянка. — Гострих предметів, кісточок, черепів позбулися?

Богдан та Ірка лише засопіли у відповідь. Тетянку це задовольнило.

— Тоді ходімо! — скомандувала вона й штурхнула важкі скляні двері.

Перше, що вони побачили, — був пропускний пункт, а поруч — висока постать охоронця. От тільки в бік дітлахів охоронець не дивився, відвернувшись від входу, він гіпнотизував поглядом стіну величезного холу, що простирався за турнікетом. Від підлоги до стелі стіну було завішано маленькими татарськими й англійськими, на людський зріст, луками, короткими скіфськими клинками-акінаками, довгими кавалерійськими шаблями, кривими турецькими ятаганами, неперевершеними тонкими шпагами, прямими, вигнутими й хвилястими кинджалами… У кутку холу височіла стійка, а з неї зовсім невимушено, наче парасольки у вітальні, стирчали сокири, клевці й алебарди. І на додаток до картини два чоловіки в солідних офісних костюмах обережно вішали на вбиті в стіну гаки лицарський дворучний меч. А велика група таких самих респектабельних-костюмних панів і панянок із жадібним, зовсім дитячим захватом спостерігали, як вони це роблять. Лунко брязнувши, дворучник ліг у призначені для нього кріплення, і вся компанія, із охоронцем включно, вибухнула оплесками.

Богдан розвернувся до Тетянки й витріщився на неї пронизливо-злісним поглядом:

— Кажеш, солідна корпорація? Дорослі серйозні люди, з мечами не граються?

Його голос привернув увагу охоронця, і той моментально розвернувся:

— Діти, ви що тут робите? Ану геть звідси, вам тут не місце!

— Це до мене! — один із чоловіків, котрі вішали меч, покинув милуватися дворучником, і друзі впізнали в ньому Іващенка.

Охоронець ледь помітно знизав плечима й відсунув турнікет убік. Ірка та її друзі рушили до Іващенка, а добрий десяток очей уважно й насторожено спостерігав за ними. Про дворучник усі миттю забули, тепер компанія намагалася збагнути, що могло знадобитися генеральному директору від трійці звичайнісіньких дітлахів.

Іващенко, схоже, й сам зрозумів, що треба бодай щось пояснити співробітникам:

— Це… е-е… наші нові кур’єри. На літо, — пробелькотів він.

— Кур’єри? — миттю пожвавилася висока сухорлява пані. — Але навіщо? Ви незадоволені нашою кур’єрською службою, Володимире Георгійовичу?

інші службовці негайно відсахнулися подалі від пані.

— Я всім задоволений, Ірино Петрівно, абсолютно всім, — швидко запевнив її Іващенко. — Вважайте, що це… експеримент. Підтримаємо трудове виховання, дамо дітям заробити, туди-сюди… Зараз я з ними переговорю…

— Навіщо ж вам самому?.. Таке несуттєве питання. Я зрозуміла ваші вказівки й усе залагоджу… — одним довгим плавним кроком Ірина Петрівна підійшла до Богдана й навіть спробувала взяти його за руку.

Відпрацьованим рухом Богдан відступив, ухилився… Пальці дами схопили порожнечу, а Іващенко вже поспішав на допомогу.

— Ні, ні, я сам, зрештою, це імідж компанії, наші взаємини із суспільством, участь у формуванні молодого покоління… — забелькотів бізнесмен, намагаючись спрямувати друзів кудись у бік коридору. Але на шляху в нього відразу ж стала інша пані, молода й елегантна.

— Іміджем зазвичай займається мій відділок. Ми розчарували вас, Володимире Георгійовичу? — майже зі сльозами в голосі прошепотіла вона, а решта службовців на всяк випадок зробили ще невеличкий крок убік, аби відійти на безпечну відстань від тієї, хто насмілився розчарувати генерального.

— Ви мене просто зачарували, Агато Станіславівно! Тобто я всім задоволений! Дайте ж нам пройти! Я буду в себе в кабінеті! Нікого до мене не пускати!

Розштовхуючи всіх плечем, Іващенко провів друзів крізь юрбу й погнав їх уздовж коридору до солідних дверей із табличкою «Генеральний директор». При цьому він увесь час зацьковано озирався, немовби боявся, що ще якийсь голова відділку кинеться за ними слідом і спробує відібрати в нього Ірку. З острахом зиркнувши на власну секретарку, він пропустив дітей до кабінету, на всяк випадок іще раз із підозрою оглянув приймальню й зачинив за собою двері — наче люк підводного човна задраїв.

— Ну все, — полегшено зітхнув Іващенко, — давайте!

— Що давати? — перепитала Ірка.

— Ну, як що! Це… — і він почав жестикулювати руками, ніби зображуючи рухи чаклуна.

Ірка важко зітхнула й із докором зиркнула на Тетянку.

— А чого ти на мене дивишся? Я йому нічого такого не обіцяла, — миттю огризнулася Тетянка й обернулася до Іващенка. — Ви що, гадаєте, як прийшли відьми, — то ваш зниклий компаньйон тут-таки з-під землі й вискочить? Ще й із валізою баксів у руках. Вам тут що, рок-концерт?

Іващенко з розпачем глянув на Тетянку. Здається, він і справді розраховував, що негідник-компаньйон ось-ось постане перед ним.

— Як ти розмовляєш із дорослою людиною? — буркнув він. — І взагалі, ми бізнесмени, а не гангстери з кіно! Бакси у валізах не тримаємо. Тим більше, таку суму.

— А де ж ви їх тримаєте? — швидко спитала Ірка. — Звідки ваш компаньйон їх викрав? Як? Коли? І що пощастило знайти тому міліцейському майорові, що на вас працював?

— Давайте, давайте, розказуйте, — підбадьорила Іващенка Тетянка й плюхнулась у крісло біля столу.

— Та мені вже набридло розповідати! Службі безпеки розповідав, ментам розповідав, комп’ютерникам теж! А толку жодного! — роздратовано кинув Іващенко. — Звідси він їх викрав! — І він тицьнув на комп’ютер.

Тетянка й Богдан запитально глянули на бізнесмена, а Ірка раптом засунула руку до кишені джинсів і витягла… дуже стару, замащену колоду карт. Не надто вмілими рухами почала їх тасувати. Тетянці, що пильно придивлялася до прямокутників карт, здалося, що звідкись здалеку долинув запах багаття, тихе кінське іржання, гомін безлічі голосів й бренькнула гітарна струна… І все стихло. Тільки туди-сюди ходили карти в Ірчиних руках.

Схоже, це подіяло на Іващенка заспокійливо. Голосно зітхнувши, він примостився за столом.

— Гроші, звісно ж, у нас були в банку, а ні в якій не валізі,— почав бізнесмен.

На мить йому здалося, що в руках у чорноволосого дівчиська зовсім не колода, а туга пачка доларів. Одним рухом юна відьма подала йому колоду, пропонуючи зсунути горішню карту. Іващенко із острахом простягнув палець, і видиво зникло. Лишилися звичайні карти, хоча й дуже старі, майже антикварні, зі складним, химерним малюнком.

— Я теж люблю старовинні речі. Збираю, — пожвавішавши, почав вихвалятися Іващенко. — Зброю в холі бачили? Усе справжнє! Між іншим, найбільша колекція антикварної зброї в країні! З усього світу приїздять подивитися!

— А мені можна? — миттю спитав Богдан.

— Ну звісно! — пообіцяв Іващенко, що неабияк пишався своєю колекцією. — Вигідна справа ці старі речі: з кожним роком вони стають ще старіші, а що старіші — то дорожчі. Та мені вони й просто так подобаються! Хочеш, твої карти теж куплю? — зненацька запропонував Іващенко,