Лі Бардуго - Шістка воронів

— Я бізнесмен, — переконував він, — ні більше ні менше.

— Ти просто злодій, Казе.

— А хіба я не це щойно сказав?

Зараз він скидався на священика, що прибув проповідувати циркачам. «Надто молодий священик», — подумала вона, відчувши ще один тривожний укол. Каз називав Ґілза старим і поношеним, але той не виглядав таким цієї ночі. Заступник керівника Чорних Вістер, може, і мав зморшки в кутиках очей, але це лише надавало йому впевненого та досвідченого вигляду. Поруч із ним Каз здавався… гаразд, сімнадцятирічним.

— Давай начистоту, ja? Усе, чого ми хочемо, це клаптик землі, порослий чагарником, — сказав Ґілз, торкаючись дзеркальних ґудзиків на камізельці кольору лайму. — Нечесно з вашого боку оббирати кожного туриста, що радо попрощається з грошиками, ледь вийшовши з човна насолоди в П’ятій гавані.

— П’ята гавань наша, Ґілзе, — відповів Каз. — Ми маємо першочергове право на товстунів, які завітали за своєю дрібкою задоволень.

Ґілз похитав головою.

— Ти ще молодий, Бреккере, — повів із поблажливим смішком, — мабуть, іще не розумієш, як роблять справи. Гавані належать місту, тож ми маємо на них такі самі права, як і будь-хто інший. Усі ми маємо якось заробляти собі на життя.

Технічно це було справді так. Але П’ята гавань була ні до чого не придатна й майже покинута містом, коли Каз узявся за неї. Він провів дренажні роботи, відбудував доки й набережні та навіть заклав «Воронячий клуб», щоб упоратися з цим. Пер Гаскель сварився з ним, казав, що хлопець схибнувся на дороговизні, але врешті здався й позичив йому грошей. Якщо вірити Казові, дослівно стариган сказав таке: «Візьми вже нарешті всю цю мотузку й повісься». Та зусилля дали свої плоди менш ніж за рік. Зараз П’ята гавань пропонувала причал торговим кораблям і човнам із цілого світу, що привозили туристів і військових, котрі нетерпляче чекали на зустріч із видатними пам’ятками та простими задоволеннями Кеттердама. Покидьки збирали данину першими: спрямовували туристів (і їхні гаманці) до борделів, шинків і барліг, де грали на гроші й котрими володіли бандити. П’ята гавань зробила старигана надзвичайно багатим і утвердила Покидьків як визначних гравців на ринку Бочки. Вона стала навіть успішнішою за «Воронячий клуб». Але прибутки прийшли не самі, а разом із несподіваною увагою. Ґілз і Чорні Вістря цілий рік завдавали Покидькам неприємностей, зазіхаючи на П’яту гавань, вихоплюючи просто з-під носа простаків, які їм не належали.

— П’ята гавань наша, — повторив Каз. — І це не тема для суперечок. Ви втрутилися в наші поставки з доків і перехопили вантажі юрди, котрі мусили потрапити в доки два дні тому.

— Гадки не маю, що ти верзеш.

— Я знаю, що тобі це дається просто, Ґілзе, але не прикидайся дурником, коли говориш зі мною.

Ґілз зробив крок уперед. Джаспер і Великий Болліґер напружилися.

— Розслабся, хлопче, — мовив Ґілз, — усім відомо, що в старигана кишка тонка для справжньої вуличної бійки.

Казів сміх був сухим, наче шурхіт мертвого листя.

— Але на твоєму столі опинився я, Ґілзе, і зовсім не для того, щоб ти мене скуштував. Хочеш війни — я зроблю так, щоб ти наївся вдосталь.

— А що, як тебе тут не буде, Бреккере? Кожному відомо, що ти хребет Гаскелевої операції: поламай його — і Покидьки розваляться на шматки.

Джаспер фиркнув:

— Кишка, хребет. Що далі, селезінка?

— Заткнися, — прогарчав Оумен. Правила перемов, якщо вже почалося обговорення, дозволяли розмовляти лише заступникам. Джаспер самими лише губами промовив: «Перепрошую», — і ретельно зобразив, як замикає вуста на ключ.

— Я глибоко переконаний, що ти залякуєш мені, Ґілзе, — сказав Каз, — але я хочу мати гарантії до того, як вирішу, що робити.

— А ти впевнений у собі, чи не так, Бреккере?

— Я довіряю собі й більше нікому.

Ґілз рвучко засміявся й штурхнув Оумена ліктем.

— Послухай, що патякає цей нахабний шматок лайна. Бреккере, ти не володієш вулицями. Діти на кшталт тебе — просто блохи. Кожні кілька років з’являються нові покоління таких, як ти, і набридають своїми забаганками, аж поки старий пес не надумає почухатися. І дозволь мені попередити тебе: я вже втомився від сверблячки. — Він схрестив руки й аж світився, задоволений своїми словами. — Що, як я скажу тобі, що два вартові з виготовленими в місті гвинтівками тримають тебе й твоїх хлопаків на прицілі?

Душа Інеж втекла в п’яти. Чи не це мав на увазі Каз, коли казав, що вартові в Ґілза в кулаку?

Каз глипнув на дах.

— Наймаєш міських вартових, щоб убивали для тебе? Я б сказав, що це недешева забавка для банди на кшталт Чорних Вістер. Щось я сумніваюся, що твої скарбниці можуть допомогти в такій справі.

Інеж вилізла на бильця й метнулася з безпечного балкону до даху. Якщо вони переживуть цю ніч, вона вб’є Каза власноруч.

На даху Біржі завжди чатувало двоє охоронців із міської варти. Кілька крюґе від Покидьків і Чорних Вістер забезпечували те, що вони не втручалися в перемови, — уже звична валютна операція. Але Ґілз натякав на геть інше. Невже він дійсно зумів дати хабара міським охоронцям, щоб вони погралися для нього в снайперів? Якщо це правда, шанси Покидьків на виживання цієї ночі могли вміститися на кінчику ножа.

Як більшість будинків у Кеттердамі, Біржа була гостроверхою, щоб захищати від рясного дощу, тож міським вартовим доводилося патрулювати, рухаючись вузькими доріжками, з яких було видно внутрішній двір. Інеж проігнорувала можливість скористатися ними. Іти було б легше, але занадто виснажливо, тому вона розчистила половину слизької черепиці й поповзла. Тіло вигиналося під дивним кутом, нагадуючи павука. Інеж спостерігала краєм ока за доріжкою для охоронців, а краєм вуха дослухалася до розмови внизу. Можливо, Ґілз блефував. А можливо, просто зараз двоє вартових перехилилися через бильця, тримаючи на прицілі Джаспера чи Великого Болліґера.

— Довелося трохи попітніти, — зізнався Ґілз. — Зараз ми невеличка організація, а міські охоронці не такі вже й дешеві. Але мій приз того вартий.

— Ним буду я?

— Ним будеш ти.

— Ти лестиш мені.

— Покидьки не протримаються без тебе й тижня.

— Я великодушно даю їм місяць.

У голові Інеж заметушилися думки: «Якщо Каза не буде, чи залишуся я? Чи плюну на свій борг? Ризикну піти проти головорізів Пера Гаскеля?» Якщо вона не рухатиметься швидше, то може дуже скоро дізнатися відповідь.

— Самозакохане пацюча з нетрів, — засміявся Ґілз, — не можу дочекатися, коли зітру з твого обличчя цей вдоволений вираз.

— Так зроби це, — запропонував Каз. Інеж ризикнула подивитися вниз. Його голос змінився: місця для