Fill - Серенада Ваяланда, Fill

Розділ 6

Зал, осяяний сотнями світильників та кришталевих люстр, поступово наповнювався людьми. Теплий світло-золотий відтінок відбивався на лакованих підлогах, перетворюючи простір у щось близьке до казки — принаймні зовні. Амілія стояла осторонь, ледь торкаючись краю колонни. Її сукня, хоч і майстерно підібрана, здавалася їй важкою, а атмосфера — фальшивою.

І ось, нарешті, у великій залі на мить запанувала тиша. Погляди всіх гостей звернулися до входу.

Королева.

Висока, спокійна, вона увійшла в залу під супровід королівських трубачів. На обличчі — знайоме всім втілення благородства, що, здається, ніколи не знімає своєї маски. Всі вклонилися низько, і зала, неначе за сценарієм, озвучила в унісон:
— Слава Правительці Імперії!

Хтось додав благословення, хтось уклін — як заведено.
Минуло п’ять хвилин.
Десять.
П’ятнадцять…

Ніхто не говорив вголос, але кожен розумів: час ішов, а головних гостей — досі не було.

— Тц… Взяли за моду запізнюватися? Це мене добиває! — буркнула Амілія з місця. Вона вже шкодувала, що взагалі прийшла. Її єдина надія на гарну компанію — Ребека — так і не з’явилася, залишившись на службі поруч з Ніліаном.

Та саме в той момент, коли терпіння вже добігало краю, двері розчахнулись.

І залом пройшов хвилями шепіт.

Вони з’явилися.

Спочатку двоє, потім ще п’ятеро… а тоді хвилями вийшла ціла група мисливців на драконів — близько тридцяти чоловік. Не в блискучих обладунках, не в королівських шатах — одягнуті просто, з відчутною військовою стриманістю. Але погляд у кожного… був сталевий. Вони йшли без пафосу, та кожен їхній крок лунав гучніше, ніж королівська фанфара.

Люди розступались. Хтось з острахом. Хтось — з захопленням.
Їх не плутали з іншими. Їх обличчя — вітром обпечені, очі — темні, мов ніч, де світло давно згасло.
Герої. Але не з казок.

Почалася церемонія. Королева промовила декілька урочистих слів, запрошуючи їх до нагородження. Один за одним вони підходили, отримували медалі, знаки відваги — але в жодному з них не було і натяку на захват чи вдячність. Вони приймали нагороди, як ще одну формальність. Як ще один обов’язок.

Весь зал вітав їх.
Всі… окрім однієї.

Амілія не рушила з місця.
Її погляд був холодний, погордливий і — байдуже наскільки це помітно — втомлений.

Торін стояв поруч. Він встиг обмінятися кількома фразами з гостями, кількома усмішками, що нічого не значили. Але як тільки побачив, що Амілія навіть не глянула в бік нагороджених, в його очах з’явився іскристий вогник.

— Невже навіть цією винятковою подією тебе не зрушити з місця? — промовив він, трохи іронічно, наче з цікавості, а не з осуду.

— Навіть трупом не підведуся до них, — знизала плечима Амілія.
— Цікаво. Хочеш — зроблю вигляд, що не бачив?

Він тихо розсміявся і, не чекаючи на відповідь, легким рухом узяв її за руку.
— Ходімо. Балкон краще місце, ніж це лицемірне місиво.

Вони вийшли в тишу вечора. Амілія глибоко вдихнула — і вперше за весь вечір їй справді стало легше дихати.

Балкон відкривався у тишу столичного вечора. Десь далеко ще чувся гомін фестивалю, але сюди він долинав лише приглушеним відлунням. Повітря було свіже, приємно прохолодне після задушливої зали, де збиралася знать імперії.

Амілія сперлась об кам'яну балюстраду й перевела погляд на Торіна. Той, як завжди, посміхався — наче йому байдуже до усього, що коїться всередині. Але очі в нього були уважні, живі.

— Цікаво, чого всі так захоплюються ними, — кинула Амілія, не відводячи погляду від неба. — Їх називають героями, але хто насправді знає, що вони робили на тій півночі?

Торін розвів руками:

— Герой — це слово, що звучить зручно. З ним легше виступати на балах, ніж із правдою, яку ніхто не хоче чути.

Амілія пирхнула, ледве стримуючи усмішку.

— Тобі хоч трохи подобається це все? Оці маски, тости, улесливі слова?

— Ні, — сказав він просто. — Але я в цьому виріс. Знаю, як грати. І... якщо чесно — іноді цікаво спостерігати, як інші намагаються вразити одне одного вишуканими дурницями.

Вони мовчки подивилися в залу крізь відчинені двері. Люди вже ставали в пари. Починалася церемонія першого танцю.

— Його все ще немає, — зітхнула Амілія. — Я ж казала... Йому байдуже. І навіть королівський наказ не змусив його прийти.

Торін хитро глянув на неї.

— Можливо. Але знаєш, я зовсім не засмучений, що саме мені випала честь бути твоїм партнером цього вечора.

Він простягнув їй руку.
— Леді Мотбайн, дозвольте?

Вона спочатку хотіла щось відказати — щось колке, можливо. Але... вона справді була радше вдячна, ніж розчарована.

— Кращої компанії, здається, в усьому залі не знайти, — відповіла вона, поклавши свою долоню на його.

Танцювальна зала зустріла їх музикою, блиском, поглядами. І хоча на них дивилися сотні, в той момент здавалося, ніби цілий світ зник, залишивши лише їх двох — під кришталевим сяйвом люстр і м’яким ритмом першого вальсу.

Музика линула м’яко, але впевнено — вальс був спокійний, плавний, із ледве помітною трагічною нотою у серці мелодії. Торін вів танець із природною грацією, ніби робив це щодня — і справді, для нього це було звично.

Та цього разу все здавалося трохи інакшим.

Він подивився на Амілію. Її рухи були стримані, точні — вивчені, не завчені. Не така, як інші. Зовні — леді, донька графа, сестра одного з найвидатніших магів імперії. Але... в її очах не було зверхності. Лише втома, трохи гіркоти і щось глибше, невимовне — немовби вона весь час тримається на межі між усмішкою й докором.

«Цікава...» — подумав Торін. — «Більшість благородних дам уміють приховати незадоволення. А ця — навпаки, не приховує, але водночас і не дозволяє йому повністю прорватися назовні. Занадто горда для відкритої скарги. Надто чесна, щоби прикидатися щасливою.»

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍