Fill - Серенада Ваяланда, Fill

Розділ 5

 

Зала ще була майже порожня. Світло ламп м’яко розтікалося по стінах, віддзеркалюючись у полірованій підлозі, і створювало враження якоїсь дивної камерності, попри розміри приміщення. Амілія зупинилася посередині, оглянувши залу поглядом, що швидше шукав вихід, аніж захоплення.

— Як думаєш, Ніліан з’явиться? — спитала вона, не дивлячись на Торіна.

Той злегка підняв брови й зупинився поруч, засунувши руки в кишені.

— Хм… важко не з’явитись, коли це королівський бал. Навіть для нього, — відповів невимушено. — Тож так, думаю, прийде. Але не раніше, ніж рівно о восьмій.

Амілія кивнула, намагаючись вдавати байдужість, але пальці її нервово стискали маленький золотий медальйон на шиї.

— От тільки прийде він не тому, що йому цікаво. І не тому, що хтось із нас йому дорогий. Просто… бо треба.

— Як завжди, — додала вона після паузи. — Бо так належить.

Повисла коротка тиша, насичена її думками. І тут, несподівано, Торін промовив — вже зовсім іншим тоном: холодним, відстороненим, та з ледь відчутним підтекстом, що змусив її здригнутися.

— Хоча… може, це й на краще. Бо якщо його не буде, ніхто не забере в мене таку чудову партнерку, як Леді Мотбайн.

Його губи розтягнулися в знайому хитру посмішку. Очі злегка звузились, і з них світилася майже грайлива іронія.

Амілія здивовано перевела на нього погляд, але швидко взяла себе в руки. Вона посміхнулася у відповідь — майже щиро.

— Ти мені лестиш… — мовила вона.

— О, це зовсім не лестощі, — відповів він, відступаючи на півкроку і злегка вклонившись. — Це стратегічна оцінка.

— Тоді мені варто бути обережнішою, аби не стати частиною якоїсь із твоїх блискучих "стратегій", — кинула вона, вже веселіше.

— Занадто пізно, Аміліє, — відповів Торін і підморгнув.

Світло в залі ставало яскравішим — одна за одною запалювались магічні люстри, наповнюючи простір теплим сяйвом. Гостро пахло полірованим деревом, духмяними квітами й дорогими парфумами, які вже почали витати в повітрі.

До зали поволі почали заходити перші гості. Спочатку — окремі аристократичні постаті, у супроводі своїх радників і охоронців. Потім — цілі компанії вишукано вдягнених дам та кавалерів, що гомоніли між собою, обмінювались уклонами та короткими, завченими посмішками.

Амілія стояла поруч з Торіном біля колони, трохи осторонь загального руху. Її обличчя зберігало спокій, але очі злегка бігали — вона сканувала натовп, ніби шукала когось знайомого… чи когось, кого бажала уникнути.

— І от воно починається, — пробурмотіла вона, випрямляючи спину. — Свято у стилі «хай живе імперія, яка милостиво пробачає навіть найгірших».

— Не всі вони прагнули пробачення, — зауважив Торін. — Але слава, навіть випадкова, має дивну силу повертати будь-кого в центр подій.

— І зробити вигнанців героями, — додала Амілія тихо. — Просто магія. Але не така, яку я поважаю.

Торін злегка нахилив голову, спостерігаючи, як у залу заходить нова група. Декого з них вона впізнавала — знані політики, радники, навіть один магістрат.

Але ще нікого з вбивць драконів.

— Думаю, до справжнього видовища ще хвилин двадцять, — сказав він спокійно. — Парад героїв, як завжди, не починається без правильної музики, фанфар і… драми.

Амілія скептично зітхнула й поправила перстень на руці.

— Якщо хтось і створює драму, то це точно не я, — буркнула вона.

— О, безперечно. Ти — сама тиша і розсудливість, — з усмішкою відповів Торін.

І хоча в її погляді промайнув легкий осуд, вона не заперечила.

З кожною хвилиною в залі ставало все гучніше. Гостям роздавали напої, лунав приглушений сміх, тонкі голоси зливалися у невимушену плутанину фраз — вітання, обіцянки зустрітись «обов’язково після свята», легкі зауваження про моду, політику та чарівні прикраси.

Торін зберігав усмішку — ледь помітну, стриману, але ті, хто був уважним, легко могли розгледіти її порожнечу. В його погляді не було ані щирості, ані радості від спілкування. Лише звичка. Механізм, відпрацьований роками банкетів.

Амілія стояла поруч, мовчки спостерігаючи, як одна за одною до нього підходили поважні дами, улесливі лорди, самовпевнені спадкоємці й ті, хто ще вчора не наважились би йому вклонитися. Торін кивав, слухав, іноді відповідав жартом, іноді навіть притискав чиюсь руку — все по правилах. Але не більше.

І от, коли чергова пара — леді з надто яскравим віялом та її нудьгуючий чоловік — розпочали особливо завзяту розмову про його славнозвісний Лук Фолторна, він раптом зробив крок убік, нахилився до Амілії і швидко прошепотів:

— Рятуй мене.

Він не дочекався відповіді, просто взяв її за руку й легким рухом повів убік. Повз гостей, повз зацікавлені погляди, м’яко, але цілеспрямовано — прямісінько до одного з бокових балконів, що виходив на місто, де вже мерехтіли перші ліхтарі.

Двері зачинились за ними, залишивши позаду теплий, але задушливий простір зали.

— Вибач, — мовив Торін, вдихаючи нічне повітря. — Але я витримую лицемірство лише годину. Сьогодні — тридцять хвилин максимум.

Амілія засміялась тихо, трохи втомлено. В її очах вперше за вечір з’явилось щось на кшталт полегшення.

— Можеш не вибачатись. Я теж уже хотіла втекти. Просто не мала плану.

— План — ось він, — він злегка підняв її руку, ще в своїй долоні. — Мій особистий квиток на свободу.

Вона скептично зиркнула на нього, але не прибрала руки.

— І хто з нас тепер лицемір?

— Я, без сумнівів. Але, — його посмішка стала справжньою, — хоч щось я сьогодні зробив щиро.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍