Syringa - Там, де пахне мигдалем , Syringa

Він на мить замовк, немов роздумуючи, з чого почати.

— Балаж — не просто відвідувач вашого улюбленого кафе. Колись він був власником цілої мережі сувенірних магазинів у Будапешті. Це була його справа життя. Він будував її роками, вкладав у неї душу. І саме завдяки йому свого часу я отримав свою першу серйозну роботу.

Аня завмерла.

— Він… працював у сувенірному бізнесі?

— Він його створював, — уточнив Андраш. — Колись давно він відкрив перший магазин, схожий на наш, і розвивав його. А потім один за одним з’явилися ще п’ять точок. Він умів не просто продавати речі — він умів робити їх особливими для людей.

Андраш подивився на Аню пильно, ніби намагаючись зрозуміти, що вона відчуває.

— І знаєте, чим ви мені нагадуєте його?

Аня мовчки похитала головою.

— Тим, як ви ставитеся до людей. Ви не просто продаєте сувеніри. Ви створюєте атмосферу. Саме тому у вас так багато хороших відгуків. Ви відчуваєте цей бізнес на глибшому рівні.

Аня опустила очі, переварюючи почуте.

— Але… якщо він був власником цілої мережі, чому зараз він просто п’є каву в кафе і читає газету?

Андраш зітхнув.

— Декілька років тому він вирішив відійти від справ. Передав усе партнерам, продав частину бізнесу. Він більше не хотів керувати. Сказав, що хоче спостерігати за життям, а не керувати ним.

— Але чому?

— Це те, про що він вам, напевно, ще не розповідав.

Андраш подивився на годинник і зробив крок назад.

— Він дуже мудра людина, Аню. І він не просто так зацікавився вами. Балаж бачить у вас щось більше, ніж просто хорошого продавця. Думаю, якщо ви запитаєте його, він сам розповість вам свою історію.

Аня довго стояла мовчки, поки Андраш не попрощався й не вийшов.

Їй раптом стало дуже важливо зустрітися з Балажем ще раз. Вона відчувала, що ця історія ще не закінчена. І що вона повинна дізнатися, як усе було насправді.

Того вечора Аня не могла думати ні про що інше, окрім розмови з Андрашем. Виявилося, що Балаж – не просто випадковий знайомий із кафе, а людина, яка мала відношення до тієї ж сфери, в якій вона зараз працювала. Чому він усе покинув? Чому саме зараз з’явився в її житті?

Вона вирішила, що не буде чекати. Завтра ж після роботи вона піде в те кафе й спробує поговорити з Балажем.

Наступний день минув швидко. Андраш не з’являвся, Лілі все так же невдоволено бурмотіла під ніс через клієнтів, які вимагали усмішки, а Аня працювала так, ніби їй нарешті відкрили якусь приховану правду про саму себе.

Коли її зміна закінчилася, вона навіть не пішла додому перевдягатися – відразу попрямувала до кафе, сподіваючись застати Балажа.

І він був там.

Як завжди, сидів за улюбленим столиком біля вікна, читав газету й повільно пив каву.

Аня підійшла й трохи невпевнено привіталася.

— О, міс Аня! – Балаж підняв на неї очі й усміхнувся. – Сідайте, якщо маєте час.

Вона сіла навпроти, не знаючи, з чого почати.

— Андраш сказав мені, що ви колись володіли мережею сувенірних магазинів.

Балаж на мить затримав погляд на ній, а потім відставив чашку.

— І він також сказав вам, що я все продав і просто п’ю каву?

Аня кивнула.

— Але він не сказав чому, правда?

— Ні.

Балаж трохи нахилився вперед і переплів пальці на столі.

— Це довга історія. Ви впевнені, що хочете її почути?

— Так, — відповіла Аня без вагань.

Він зробив ковток кави й почав розповідати.

— Я присвятив своє життя бізнесу. Почав із маленького магазину, працював з ранку до ночі. У мене не було вихідних, не було часу на сім’ю, друзів. Я хотів, щоб мої магазини стали найкращими. І знаєте, мені це вдалося.

Аня слухала уважно.

— Але одного разу я прийшов у свій головний магазин і почув, як один із працівників говорить іншому: «Якщо клієнт щось питає – не витрачай час, просто скажи першу-ліпшу відповідь. Головне, щоб він купив і пішов».

Балаж зітхнув.

— Тоді я зрозумів, що створив не те, про що мріяв. Мої магазини приносили гроші, але вони втратили душу. Людям було байдуже, що вони продають, клієнтам – байдуже, що вони купують. І мені раптом стало страшно.

Аня мовчала, відчуваючи, що це ще не кінець історії.

— Я почав помічати ще більше таких речей. Магазини перетворилися на конвеєр. А я перетворився на людину, яка просто заробляє гроші. І тоді я вирішив піти.

Він подивився у вікно, ніби згадуючи щось далеке.

— Я продав свою частку. Відійшов від справ. І почав просто жити. Спостерігати за людьми. Розмовляти з тими, хто цього хоче. І от зараз, наприклад, я розмовляю з вами, Аню.

Вона не знала, що сказати.

— Але… чому ви вирішили спілкуватися зі мною?

Балаж усміхнувся.

— Тому що я бачу в вас ту пристрасть, яку сам втратив. Ви любите те, що робите. Ви цінуєте людей. І це те, що робить вас особливою.

Він трохи нахилився вперед.

— А тепер скажіть мені, Аню. Що далі?

Вона моргнула.

— В якому сенсі?

— Ви отримали підвищення. У вас чудове ставлення до роботи. Але чи це ваш шлях? Чи не повторите ви мою помилку?

Це питання застало її зненацька.

Вона завжди думала, що хоче кар’єрного зростання, але зараз, коли Балаж розповів свою історію, вона відчула сумнів.

Що вона хоче насправді?

Балаж вийняв з кишені візитку й поклав на стіл.

— Якщо захочете поговорити ще – телефонуйте.

Він піднявся, тепло усміхнувся й попрямував до виходу.

Аня залишилася сидіти за столиком, дивлячись на візитку.

Це була не просто зустріч. Це була точка, після якої її життя знову могло змінитися.

Питання було лише в тому – як саме?

Аня ще довго сиділа в кафе, крутячи в руках візитку Балажа. Його історія зачепила її сильніше, ніж вона могла очікувати. Вона завжди прагнула до чогось більшого, хотіла кар’єрного зростання, шукала стабільності. Але тепер, почувши, як людина, яка мала все, просто відійшла від справ, вона задумалася: а чи справді кар’єра – це найважливіше?