Джордж Мартін - Битва королів

Мелісандра Ашайська, чаклунка, повелителька тіней і жриця Р’глора, Царя світла, Серця вогню, Бога полум’я й тіні. Мелісандра, якій не можна дозволити поширити свій безум за межі Драконстону.

Порівняно з ясним світанком, у кімнаті, здавалося, було темно й похмуро. Тремтячими руками старий запалив свічку й поніс у кабінет, який містився під гайворонником; тут на полицях були охайно розставлені мазі, зілля й ліки. На нижній полиці, за рядком мастей у приземкуватих глиняних горщиках, він розшукав темно-синій скляний флакон завбільшки з мізинчик. Коли мейстер потрусив його, усередині заторохтіло. Здмухнувши шар пороху, Кресен відніс його до столу. Важко опустившись у крісло, витягнув корок і висипав уміст флакона. На пергамент, який він перед тим читав, висипалася дюжина кристалів. У світлі свічки вони блищали, як самоцвіти,— такі багряно-фіолетові, що мейстер подумав: як це він раніше не звернув уваги на їхній колір?

Ланцюг на шиї раптом здався йому страшенно важким. Пучкою мізинного пальця мейстер торкнувся одного з кристалів. Така рісочка — а має владу над життям і смертю! Кристали були з якоїсь рослини, що росте лише на островах у Нефритовому морі, на тому кінці світу. Листя слід висушити, а тоді настоювати на воді, в яку додається лайм з цукром і ще рідкісні прянощі з Літніх островів. Потому листя слід викинути, а в настоянку додати золи й витримати, щоб кристалізувалася. Процес повільний і непростий, інгредієнти — дорогі й не завжди доступні. Але на таких речах добре знаються і алхіміки Ліса, і безликі з Браавоса... і мейстри його ордену теж, хоча за мурами Цитаделі про таке стараються не патякати. Всі знають, що мейстер кує срібну ланку на своєму ланцюгу, опановуючи мистецтво зцілення, але світ не любить згадувати про те, що людина, яка знає, як лікувати, добре знає і як убивати.

Кресен давно забув, як це листя називають в Ашаї чи яку назву кристалам дали отруйники з Ліса. В Цитаделі це зілля просто звалося «душитель». Якщо його розчинити у вині й випити, всі м’язи на шиї напружуються, так наче горло в кулаці стиснули, перекриваючи дихальні шляхи. Подейкують, обличчя жертви стає точно таким самим фіолетовим, як і самі зернятка кристалів, з яких зріс паросток смерті,— але так само буряковіє людина і якщо їжею вдавиться.

Сьогодні ввечері лорд Станіс частуватиме своїх прапороносців разом з леді-дружиною... і червоною жінкою, Мелісандрою Ашайською.

«Мені слід відпочити,— сказав собі мейстер Кресен.— До ночі я маю набратися сил. Рука в мене не здригнеться, і мужність мені не зрадить. Те, що я замислив, жахливо, але зробити це треба. Якщо боги є, вони мені пробачать». Останнім часом він погано спить. Слід здрімнути, це має додати йому снаги для важкої справи, що чекає на нього. Він стомлено пошкандибав до ліжка. Та коли склепив повіки, перед очима й далі стояла яскрава комета, червона й полум’яна, і напрочуд яра в темряві його сновидінь. «Можливо, ця комета — знак мені,— сонно подумав мейстер, поринаючи в сон.— Кривава провісниця, що пророкує смерть... так...»

Прокинувшись у темряві, він виявив, що в покоях чорно, а все тіло болить. Кресен важко сів у ліжку; у голові пульсувало від болю. Стиснувши ковіньку, він невпевнено звівся на ноги. «Як пізно вже,— подумав він.— А мене не покликали». Його завжди запрошували на бенкет, за столом садовили, де сіль, поряд з лордом Станісом... Перед очима спливло обличчя лорда — не теперішнього мужа, а того хлопчика, яким він був колись: мерзнув у затінку, поки сонце світило його братові. Хай що він робив, а Роберт устигав зробити це швидше і краще. Бідолашний хлопчина... мейстер має поквапитися — заради нього.

Кристали були, де мейстер і лишив їх, тож він зібрав їх з пергаменту. Кресен не має персня з тайником, що їх, подейкують, носять отруйники-лісянці, однак у просторих рукавах його мантії таїться цілий розсип кишеньок малих і великих. Заховавши зернята «душителя» в одній з них, він розчахнув двері й погукав:

— Пілосе! Де ти?

Не почувши відповіді, він крикнув голосніше:

— Пілосе, мені потрібна допомога!

Але ніхто так і не відгукнувся. Це було дивно: келія молодого мейстра містилася всього на півпрогону вниз по сходах, звідтам усе завжди чути.

Врешті-решт Кресену довелося гукати слуг.

— Покваптеся,— звелів він їм.— Я проспав. Усі вже на гостині... п’ють... Мене мали б збудити!

Куди подівся мейстер Пілос? Кресен нічого не розумів.

Знов йому довелося перетинати довгу галерею. У високих вікнах шепотів нічний вітерець, доносячи гострий дух моря. Вздовж стін Драконстону мерехтіли смолоскипи, а в таборі за його мурами видно було сотні розпалених багать, так наче на землю впало зоряне небо. Угорі пломеніла комета — чорна й зловісна. «Я надто старий і мудрий, щоб лякатися таких дурниць»,— сказав собі мейстер.

Двері у велику залу містились у пащі кам’яного дракона. Мейстер звелів слугам лишатися за порогом. Ліпше увійти самому: не можна показувати свою неміч. Важко спираючись на ковіньку, Кресен подолав кілька останніх сходинок і прошкандибав попід зубами на вході. Двійко вартових розчинили перед ним важкі червоні двері — й зала вибухнула гамором і світлом. Кресен ступив у пащу дракона.

Крізь брязкіт ножів і тарілок та неголосні розмови за столом чути було, як під акомпанемент своїх дзвіночків співає Картатий: «...у танок, у танок». Та сама жахлива пісня, що він співав і зранку. «І не зникнуть все одно, все одно, все одно». За нижніми столами сиділо повно лицарів, лучників і капітанів перекупних мечів; ламаючи буханці чорного хліба, вони вмочали їх у риб’ячу юшку. Тут не сміялися голосно і не кричали пронизливо, чим, буває, грішать інші бенкети: лорд Станіс такого не дозволяв.

Кресен рушив до підвищення, на якому всадовили лордів з королем. По широкому колу він хотів обійти Картатого. Блазень, витанцьовуючи і видзвонюючи бубонцями, не чув його наближення. Перестрибуючи з ноги на ногу, він втелющився у Кресена, вибивши з його руки ковіньку. Обидва полетіли на притрушену очеретом долівку, зчепившись руками й ногами; навколо вибухнув сміх. Без сумніву, видовище було кумедне.

Картатий наполовину лежав на мейстрі, і його розфарбоване блазенське обличчя притислося до обличчя Кресена. При падінні Картатий загубив свій бляшаний шолом з рогами та дзвіночками.

— На дні морському падають угору,— оголосив він.— Знаю, знаю, о-о-о!

Хихикаючи, блазень відкотився геть, скочив на ноги та пройшовся в танку.

Стараючись триматися, мейстер слабко всміхнувся та спробував