Поліна Ташань - Заклиначка стихій, Поліна Ташань

Неподалік біля входу красувалися дві кам’яні статуї чарівника та воїна, розділені широченькою доріжкою, що вела до сходів. Саме ці сходи зі скульптурами Аліса бачила на знімку в газеті. Ходять чутки, що колись вони були людьми, а потім на них наклали закляття. Такої долі їй точно не хотілося б.

Справа біля Академії розміщувалася конюшня, від якої щойно від’їхав ще один віз. Зійшовши з дороги, дівчата пропустили коней та попрямували ближче до корпусу. Першим, що спало на думку Алісі було те, як же багато людей цьогоріч отримали запрошення. Купа студентів з валізами вишикувалися в криві, довжелезні черги. Вони створювали довкола дратівливий гамір, який періодично намагалися вгамувати старшокурсники. Усього таких черг було сім. Кожна вела до свого столика, за якими стояло по двоє студентів у різнокольорових формах. Вони відповідали за реєстрацію першокурсників та збирали документи. Один показував, що і як підписувати. Другий раз за разом бігав в головний корпус, відносячи отримані папери. На кожному столику ще стояла табличка з підписом кафедри. Дублююча табличка була в кінці черги. Саме за її допомогою Аліса з Марією змогли знайти потрібну лінію й зайняли місце.

— Оце тут людно, — пробурмотіла Аліса, поставивши валізу на землю та озираючись довкола з невгамовною цікавістю.

Чим ближче вона підходила до Академії, тим менше їй вірилося, що її справді сюди прийняли.

— Чесно кажучи, я очікувала побачити ще більше народу, — усміхнулася Марія. — Сюди ж збираються найсильніші чарівники з усього королівства, невже це так мало?

— Кажуть, відбір став більш жорсткий.

Марія пхикнула, хитнувши головою:

— Брехня, мене ж якось взяли.

— Та й мене теж, — погодилася Аліса, закінчивши спроби зазирнути за чергу та повернувши погляд на подругу. — Можливо, так тільки на водній кафедрі.

— Ні. — Вона хитнула головою й вказала на найменшу чергу з шести осіб. — Найлегше вступити заклиначам вогню. Вони буквально всіх згрібають, бо з кожним роком кількість студентів меншає. Скажи, щасливці!

Аліса теж могла втупити на ту кафедру. Могла, хотіла, проте не зробила, бо контролювати вогонь в рази важче, ніж воду. Коли закінчення Академії — єдиний шанс на хороше життя, ризикувати з погано керованою стихією нерозумно. І байдуже, що найсильнішим в Аліси було саме полум’я. Вода ж дарувала безпеку. Нею важче завдати комусь шкоди, а тому й імовірність відрахування куди нижча. Для Аліси це важило більше, ніж бажання навчитися.

— Не дивно, враховуючи, що більшість вогневиків мешкають у Файрагоні, — відповіла вона після недовгої мовчанки. — Можливо, їхню кафедру скоро так само закриють, як і заклиначів тварин.

— Можливо, — пробелькотіла Марія, і раптом штовхнула Алісу ліктем, показуючи в бік найбільшої черги. — Бач, скільки гвардійців вступає. От їхній факультет ніколи не зникне. Поглянь, навіть їхнього керівника видно.

— Де?

Алісу дивувало, як взагалі в цьому натовпі можна хоч когось розрізнити.

— Чоловік у чорній формі на сходах, — описувала вона. — Дивиться на вступників з такою гримасою, наче шукає злочинців. — Марія щось побачила й аж підстрибнула на місці: — А он сама директорка, Ванесса Дараган! Боже, як я хочу стати такою ж крутою чарівницею, як ця неймовірна жінка. Біля сходів, бачиш?

— Бачу.

Вона справді стояла там. Місіс Дараган — легенда, зірка й надзвичайно талановита чарівниця. Ще одна причина, чому Аліса обрала саме кафедру води: нею завідувала директорка. Якщо хтось у цьому місці й міг зробити із заклинача майстра магії — то це була вона. Алісі хотілося привітатися, представити себе, але увагу Місіс Дараган повністю забрала розмова з дорого вбраною старою жіночкою, видно, з немалими статками. Поруч з ними, тримаючи перед собою двома руками валізу, стояла дівчина. Зростом невелика, приблизно як Аліса. Її темно-каштанове волосся довжиною сягало трохи нижче плечей і було доволі доглянутим. Одяг простенький, темних кольорів, але не з дешевого матеріалу. Здавалося, наче вона намагалася приховати, що має статки. Але навіщо?

Міміка бабці говорила, що розмовляли скоріше за все про неї. Аж тут, ніби відчувши на собі погляди, дівчина повернула голову в сторону Аліси. Глянувши їй в очі, вона нахмурила брови чи то від подиву, чи від збентеження. Не агресивно, радше з цікавістю науковця. Така увага навіть трохи лякала Алісу. Потім до дівчини звернулася Місіс Дараган, і вона, наче нічого й не було, повернулася до них в розмову.

— Це часом не…

— Не Маргарет Клінтон? — продовжила Марія, котра дивилася в тому ж напрямку. — Ні, донька герцога має іншу зовнішність. Цю зі старою я не знаю, але, схоже, теж зі знаті. Багато ж їх понаїхало.

Тим часом черга вже підходила до дівчат.

— Наступний, — покликав білявий парубок з-за столу.

— Ми разом, — хутко відповіла Марія, смикнувши за рукав Алісу.

Вона нарешті відволіклася від директорки й повернулася до них.

— Прекрасно, вдвох швидше, — байдуже відповів він, дістаючи два бланки.

Старшокурсник мав втомлений вигляд і, мабуть, не снідав. Це означало лише те, що вони працювали тут з самого ранку. Нагнувши свій довгий ніс над паперами, він узяв ручку й почав заповнювати.