ЛІдія Тугай - Вовчиця , ЛІдія Тугай

— Він висмоктує з тебе сили. Ти став сліпим і глухим.

— Що? — його голос затремтів, але більше від нерозуміння, ніж від страху.

— Поклади його на стіл, — твердо повторила вона.

Його пальці ще міцніше стиснули медальйон, але, зрештою, він повільно поклав його на стіл, ніби це була зброя, яка могла вибухнути.

— І що? — запитав він, напружено вдивляючись у неї.

— Ти не відчуваєш?

— Що? — його терпіння було на межі.

Лілія нахилилася трохи вперед, і в її очах з'явилося щось схоже на насмішку.

— Вона втекла.

Слова вдарили по ньому, як грім. Його очі широко розкрилися, а руки стиснулися в кулаки.

— Чорт! — він ударив кулаком по столу з такою силою, що чашка Лілії підскочила і розлила чай. — Як ти могла це дозволити?!

— Сядь, — сказала вона, все ще спокійно, але вже трохи гостріше. — Нехай побігає трохи. Дай їй час.

— Який час?! — він вибухнув. — Її зграя хоче її вбити, а тепер ти кажеш, що це хочуть зробити не лише вони!

Лілія мовчала секунду, перш ніж піднести чашку до губ і зробити ковток.

— І тобі варто побігати, — зрештою відповіла вона з ледь помітною посмішкою.

Її слова застрягли у нього в горлі, але він нічого не сказав. Відчуття власного безсилля змусило його відступити. Він мовчки підвівся, різко повернувся і пішов до своєї кімнати, грюкнувши дверима.

Там, у темряві, він обперся об стіну, його руки тремтіли, а зуби стискалися до болю. Відчуття втрати контролю над ситуацією розривало його зсередини. Він глибоко вдихнув, закрив очі й прислухався до своєї природи. Його людське обличчя спотворилося, коли він почав скидати із себе одяг, ніби знімав важкий тягар.

За кілька секунд у кімнаті залишився лише великий вовк із темною шерстю та холодним поглядом. Його сильні лапи торкнулися підлоги, і він без вагань стрибнув у відкрите вікно.

На вулиці морозне повітря обпекло його ніс, але це лише підбадьорило його. Він вдихнув на повні груди, ловлячи знайомий запах. Її слід був чітким, свіже, немов вона пройшла тут лише кілька хвилин тому.

Так, побігати! Але не просто так.

Він кинувся вперед, його м’язи працювали злагоджено, рухи були стрімкими й точними. Пахощі землі, рослин, ночі – усе змішалося, але її запах був окремим, ніби маяком, який вказував шлях.

— Вона не втече, — подумав він. — Не цього разу.

Його лапи майже не торкалися землі, коли він, наче тінь, перетинав ліс.