Юрій Павлович Винничук - Сестри крові

Рута обернулася — на крила млина злетіла зграя чорних ворон і крутилася разом з ними, зловісно каркаючи. Далі дорога вела на Винники, оточена з обох боків густим лісом, де ще недавно бушували розбійники, але тепер купецькі валки вільно проїжджали небезпечне колись місце.

Вівдю вони застали на обійсті — якраз закінчувала доїти козу. Стара дуже втішилася гостям, повела до хати й пригостила узваром. Рута розповіла про все, що з нею відбулося останнім часом, не згадуючи при цьому про свої почуття до Лукаша, однак Вівдя бачила її наскрізь і запитала:

— Ти хочеш, аби я тобі допомогла?

— Авжеж, хоче, — засміявся Франц, затягуючись густим димом з люльки.

— Не знаю... — ледве чутно промовила Рута й почервоніла.

— То я поможу, — сказала стара. — А ти чого приволікся?

— Осьо маєте мандрагору. А мені вділіть тої мазі, якою чарівниці мастяться, коли на Лису гору збираються.

— Я давно вже на жодну Лису гору не літаю.

— Але мазюку маєте?

— Та десь була. Нащо вона тобі?

— Спробуємо нашого Голема намастити. Ану ж поможе, й він встане.

Стара витягла з полиці потріпаний старий фоліант і розгорнула його.

— Та-ак... що ми тут маємо. «Archimenida — вислана на землю справедливою Темідою. Помічна на відкриваннє злочинів і віддає своє серце в жертву справедливости; злочинець, спробувавши тоє зіллє, вмить залізним сном ся окує й голосно злочин свій скаже. Dictamnus — темно-червоні квіти з таємним запахом, жи ростут на кущі. Сей кущ — нащадок у простій лінії того, жи горів і не згорів, і в ньому Моїсей почув голос Бога свого. Коли святотатська рука вирве сесю рослину з рідної луки, огрітої сонцем, і перенесе деінде — рослина забирає з собою рідне повітря і екстракт запахів рідної землі. Vesicaria — без барви й запаху. Хто з’їсть листок — вважає себе за найбільшу красу в світі. Eringium — повзає по землі; доста іно комусь торкнути ногою, то ся закохає. Сафо діткнула — і мусіла гасити свій полумінь у морі».

— Ей, та що, ви цілу книжку збираєтеся нам читати? — перебив її Франц.

— Ціхо будь. До потрібної рослини мусимо дійти за порядком, не перескакуючи через інші. Такий припис. Аж ось і воно: «Еуфорбія фебролиста чи то пак один із видів молочаю. Хто вип’є тої води, де купала ростина свої квіти, аль-бо даст тобі тую воду дівчина прекрасна, як ранок, чи стара, як світ, чарівниця — будеш шалено в ній закоханий, до безумства, до страти віри й чести...»

Стара підвелася і зашаруділа полотняними мішечками з зіллям, знайшла потрібний і вийняла з нього засушену жовту квітку та подала Руті.

— Зануриш її у воду на ніч, а вранці даси напитися йому.

Потім простягнула Францу бляшане пуделочко.

— Масть трохи присохла, то потримай її у теплі, щоб розм’якла.

Рута переповіла Вівді прохання бургомістра. Стара трохи повагалася, але врешті погодилася і пообіцяла зібрати чарівниць на оборону Львова. Відтак Рута попросила Вівдю згадати той випадок, коли дівчина кинула немовля у річку, а її за те стратили.

— Авжеж, пам’ятаю, — покивала головою стара. — Де ж би я забула! Я ж бо й пологи приймала.

Пізня осінь того року була вітряна й холодна, тумани ледь не щодня заволікували хутори й долини, а вечорами й ночами вихор вигулював такі шалені танці, що дерева тріщали й ламалися, а молодші пригиналися до самої землі. Навіть пташки не відважувалися ночувати на гіллі, звірі ховалися в непролазні гущавини, і горе тому подорожньому, що, заки сутінки не загусли, не знаходив вчасно теплого притулку. Люди казали, що се диявол вийшов із пекла в супроводі своїх численних слуг і пробує утвердити царство своє на землі. Зграї грабіжників висіялися по лісах і яругах, на дорогах часто можна було побачити убитих подорожніх, деколи розібраних до нитки, перекинуті вози й берлини. Люди боялися пізніми вечорами носа висунути за двері.

Саме такої лихої пори незадовго до сутінок верталася додому Вівдя з торбою, повною шипшини, глоду й терену. Уздовж стежки тяглися почорнілі й безлисті кущі бузини, з яких ще подекуди звисали китиці ягід, що їх не встигли видзьобати пташки. Ціла зграя надженджурених ворон увінчувала верхівки грабів, втягнувши голови в плечі, й хижо зиркала на Вівдю. Якби вона змахнула руками чи крикнула, ворони й оком не повели б. Починав капотіти дощ, і Вівдя приспішила ходу. В тому місці, де долина починає розширятися і перетинається глибоким яром, кущі рідшали, а в самому яру їх і зовсім було мало, зате папороть розкинулася великим зеленим морем, сягаючи до пояса. Стежка бігла вздовж яру, а відтак знову зникала в кущах бузини. Вівдя підвела голову догори: в небі збиралися кудлаті набурмосені хмари, і все було сірим та невдоволеним.

— Ох-ох, — зітхала вона, — ще кілька днів такої негоди, і вітри знесуть мою маленьку хатинку, мов солом’яного бриля.

Щойно вона це проказала, як почулося чиєсь хрипке хихотіння. Вівдя здригнулася і зазирнула в яр. Там під кущем на купі опалого листя сиділи три старі баби в подертих хламидах. Вони саме розклали на розстеленій полотнині свою вечерю. Вівдя зупинилася і не могла надивуватися, бо ніколи раніше в цьому яру живої душі не бачила.

— Добривечір тобі, зеленоока Вівде! — привіталися баби сливе хором і знову захихотіли, тішачись подивом, який викликали на обличчі жінки.

«Звідки вони знають моє ім’я?» — дивувалася вона, але не зрушила з місця, а опустила торбу на землю і промовила:

— Добривечір і вам, добрі люди. Скоро смеркне, а о такій порі кожна християнська душа квапиться якнайхутше сісти біля грубки.

— Е, нам нема чого квапитися, — засміялися ті, — ми всюди у себе вдома.

— І в цьому яру? Ночами тут вихор гуляє, тоді вам нелегко буде дістатися звідси. Можуть і гілки, і дерева падати.

Але три старі фурії й вухом не вели на ці слова, на їхніх худих черепах, обтягнутих сухою зморщеною шкірою, грали ті ж самі зарозумілі посмішки, що й раніше.

— До дідька вихор і ніч! Ми самі — вихор і ніч!

«Верзуть казна-що», — образилася Вівдя і, закинувши торбу на плечі, рушила далі.

— Егей! — покликали її баби. — Передай вугляреві Кребілю, що ми нині вночі завітаємо до нього в гості! Ха-ха-ха! І нехай готує добру