Григорій Савич Сковорода - Філософські трактати

Не той орел, що літає,

А той, що легко сідає,

Не той бідак, що без хати,

А в кого схотінок багато.

Ласощ ловить рибу й звірі,

І птахів, що вийшли з міри.

Ліпший-бо сухар з водою,

Аніж цукор із бідою.

Летів Сабаш повз байрак. «Помагайбі, дубе!» — сказав він на вітер. Але несподівано з-за дуба пролунало:

— Де не чекаєш і не гадаєш, там тобі приятель буде…

— Ба-ба-ба! О люб’язний Немесе! — вигукнув від радості Сабаш, уздрівши дятла на назвисько Немес- Радуйся, і знову кажу — радуйся!

Немес. Чолом тобі, друже мій! Благословення богові, що оберігає тебе від силкування!

Сабаш. Що таке сильце, я розумію, а що значить силкуватися — не знаю.

Немес. Наш брат птах, коли попадає в сильце, тоді силкується, тобто рветься, кидається і б’ється, аби вирватись.

Сабаш. Позбав, боже, від сеї печалі!

Немес. А я тільки-но з того крайнього дуба дивився на печальне ганьбисько. Поглянь! Чи бачиш напнуту сітку? Не минуло й години, коли в ній, навколо неї коїлося щось страшне, як облога Бендер. Гуляла там дюжина тетерваків. Але коли найгучніш стрибали, горлали і танцювали, жеручи на повне горло, раптом впало на них сильце. Боже мій, який вереск, гергіт, хлепіт, стукотіння, шум, страх і борсання! Тоді вибіг ловець і всім їм попереламував шиї.

Сабаш. Чи ж врятувався хто з них?

Немес. Двійко, а решта загинула. Чи знаєш Фридрика?

Сабаш. Знаю. Він добрий птах.

Немес. Воістину тетервак він добрий. Ото він і пролетів повз мене.з бенкету, гублячи в повітрі пір’я. Ледве я пізнав його: зляканий, розтріпаний, зімнутий… як миша, з якою погрався кіт; а за ним здалеку брат його.

Сабаш. Куди ж він полетів?

Немес. В глибину байраку оплакувати гріхи.

Сабаш. Чолом тобі, любий мій Немесе! Час мені додому.

Немес. А де ти був?

Сабаш. Кликав дядька в гості.

Немес. Я вчора бачився з ним і довго балакав. Лети ж, друже мій, хай господь на всіх твоїх шляхах оберігає тебе. Перекажи батьку й дядькові вітання моє.

Звістка ся невимовно налякала Сабаша. Саме тому він промовчав, що розмовляв з Фридриком перед тим, як сталося нещастя. «Ну, — казав сам собі, — вчися, Сабаше, з чужої біди. Для того й б’ють пса перед левом (є така притча), щоб лев був покірний. О боже! На очах моїх б’єш і раниш інших, достойніших за мене, щоб боявся я і тремтів перед беззаконним життям і розкошами світу сього! О розкоше! О пастка і сильце ти диявольське! Яка ж бо ти солодка, коли всі тобою полонені! Яка ж бо ти погибельна, коли мало є тих, хто рятується. Перше — всі бачать, друге — вибрані»…

З сими благочестивими думками прилетів Сабаш додому, а за ним незабаром з двома своїми синами приспішив і дядько. Закликані були й сусіди на сей убогий, але цнотливий і безпечний бенкет. У сім невеликім краї панувала простота і царювала дружба, що робить мале великим, дешеве дорогим, а просте приємним. Ся землиця була часткою тої, де істина, що мандрує між людьми, тікаючи від зла навколишнього світу, довершувала останні дні свої на землі, дихала останнім подихом, щоби злетіти із земних у горішні країни.

Сабаш, переказавши батьку та дядькові привітання від Немеса, тут же, при гостях, сповістив про все, що скоїлося. Гостей було чималенько — з дітьми своїми, підлітками та юнаками, дружинами. Алауда — так звався Сабашів батько — був навчений наукам світським, а серце його було столицею доброго глузду. Будь-яку справу і слово вмів він непомильно розкусити, віднайти в них шкаралущу і зерно, отруту і солодку їстівність і повернути у спасіння.

Алауда в присутності багатьох мужів, юнаків та підлітків навчав сина так:

— Сину мій єдинорідний, схили вухо своє, почуй голос батька твого — і врятуєшся від сітки, як сарна від мисливця. Сину, коли будеш мудрий, чужа біда навчить тебе, що нахабний і жорстокий син уцнотивлюється власною спокусою. І се біда. Сину, хай болить тобі горе ближнього. Хто любить свою біду й уболіває на чужу, той достойний її. Не забувай притчі, яку часто я переказував: «Пса б’ють, а лев боїться».

Яка користь у читанні багатьох книг, коли ти беззаконник? Єдину книгу читай і доволі. Поглянь на сей світ. Поглянь на рід людський. Він-бо є книга, чорна книга, що тримає в собі різноякі біди, як хвилі, що постійно здіймаються на морі. Читай її завжди і навчайся, наче з високої гавані на буряний океан, поглядай і тішся. Чи всі читають сю книгу? Всі. Всі читають, але безтямно. П’ятку його бережуть, як написано, на ноги дивляться, не на самий світ, тобто не голову й серце його бачать. Тому ніколи його не можуть пізнати. З підошви людини, з хвоста птаха (як і світу всього з ніг його) не пізнаєш, хіба що з голови його, тобто з серця його. Яка таємниця тут криється?

Сину, всю свою силу зберу, аби розв’язати тобі вузол сей. Ти ж затям міцно. Тетервак бачить сітку і в сітці їжу чи наживку. Що він бачить? Бачить хвіст, ноги і п’яту сеї речі, голови ж і серця не бачить. Де ж сеї речі голова? Чи є вона чимось? Серце ловця в тілі його, захованому за купиною. Отже, тетервак, бачачи саму п’яту в сій речі, але не бачачи в ній голови її, бачачи — не бачить, зрячий тілесно, а сліпий серцем. Тіло тілом, а серце — серцем. Адже се сліпота, мати всілякої злості! Ось так усі нерозумні читають книгу світу сього. І не користуються ним, а в’язнуть у сітях його. Початок річок та морів — се голова, прірва ж сердечна — голова і початок усім справам і усьому світові… Ти ж, сину мій, читаючи книгу видимого і злого світу сього, дивись сердечним своїм оком на саме серце його, джерело його, тоді, пізнавши початок і сім’я його, будеш правий і суддею усякій справі, бачачи голову справи і саму суть, істина-бо збавить тебе від усякої напасті. Так само як є два роди всього живого і суті справ, так є два серця. А коли є два серця, є два духи — благий і злий, істинний і брехливий… Сими двома початками суди всяку справу. Бо коли сім’я і корінь благі, тоді благі й гілки, й плоди. Нині, сину