Юліана Чава - Нескорене серце: принцеса Ютен-Дора, Юліана Чава

Мій біологічний годинник підказував, що ще рано для сну, а до того ж я, все-таки, ще не з'ясувала, як зняти з себе сукню самостійно. Тож, я попрямувала до дверей, що, як я думала, ведуть на балкон. Але ні, виявилося, що це велика тераса. Он, в кутку біля дверей стоїть дерев'яна гойдалка з подушками і пледами. Коло гойдалки розмістився круглий столик з кількома стільцями. На широких перилах стоять горщики з квітами, які звисають над землею. Чимось мені ця тераса нагадала милий французький балкончик. Тут було затишно, а квіти, як я помітила, недавно политі і доглянуті. Схоже, справжня Ешлі любила тут проводити час. Я підійшла до кінця тераси і подивилася вниз. Там були розкішні клумби квітів, а трохи далі розкинувся зелений ландшафтний парк з деревами та кущами. Гарно тут. Мабуть, я стояла б так цілісіньку вічність…

Небо повільно темніє, а на ньому з'являються перші зірки. У місті їх не так добре видно, лише, коли я їздила на Закарпаття, могла насолодитися нічним небом. А тут – дивися скільки захочеться. Сонце вже давно заховалося за обрієм, повівав легенький вітерець, що ніжно лоскотав мої, незакриті липовою сукнею, плечі. На королівський двір опускалася вечірня тиша, і я відчувала якийсь дивний затишок, хоч в моїй душі панував смуток. Я так і не змогла повернутись додому. Батьки вже давно чекають мене, а я не прийду... Вони хвилюватимуться, і Зорян теж, я ж так і не прийшла до університету. Телепортація в чарівну країну зовсім не входила в мої плани, та ще й на місце принцеси… Я не маю ніякого поняття, як повернутися, а, окрім цього, тепер на мої плечі повісили ще й одруження. Навіть уявлення не маю, що мені робити…

Мої очі мимохіть налились сльозами, але я швидко опанувала себе. Діано, ти зможеш знайти вихід з цієї ситуації і, обов’язково, якось викрутишся від одруження! Але чому моє серце чує страшну біду?.. Чому вітер тепер так холодно щипає мене? Чому зірки більше не всміхаються мені? Як добре до мене не ставилися б ці люди, я не можу дозволити, щоб батьки хвилювались за мене. Сподіваюсь, Зорян щось вигадає, аби заспокоїти їх…

Раптом, мій погляд прикувався до якоїсь постаті, що невідомо як опинилася серед ландшафтного парку і розміреними кроками йшла до палацу. Завдяки світлу ліхтарів, я змогла побачити, що це якийсь чоловік, який уважно розглядає вікна палацу, неначе намагається щось знайти в одному з них. Роздивитися, хто це, я змогла лише тоді, коли він підійшов до клумб квітів. Це був той самий чарівник-дракон, що врятував мене від одного з своїх родичів біля шахти гномів. Коли його погляд зупинився на моїй терасі, він різко зупинився, відвернувся і змахнув рукою, як це робила Джессі, коли чаклувала, вочевидь, він хотів телепортуватися. Але не так швидко! Якщо хтось навідався до королівського двору, то просто так піти без привітання – вища невихованість.

– Гей! Чарівник-дракон! – вигукнула я. – Ану стій!

– До Ваших послуг, Ваша високосте! – хлопець повернувся і ввічливо вклонився. Так би й одразу.

– Йди-но сюди, – сказала я, і, звісно, моє прохання не виявило для нього жодних труднощів. Він легко злетів, а потім перескочив через перила тераси і опинився прямо переді мною.

– Чим можу прислужитися, Ваша високосте, принцесо Ешлі? – він знову вклонився.

– Коли ми вперше зустрілися, ти не був таким ввічливим, – я саркастично підняла брову.

– О, пробачте, Ваша високосте, я не хотів Вас образити, сталася непередбачувана помилка… – Відповів він і почав синхронно кланятися. – Пробачте, прошу!

– Та досить вже кланятись, – сказала я, відвернувшись від нього. – Краще скажи, як так сталося, що ти опинився тут? Хіба королівський палац не має

охоронятись якимись чарами?

– Так, Ваша ясносте. Але… я дуже талановитий маг… Прошу Вас, помилуйте мене!.. – Жалібно сказав хлопець. Я знову повернулась до нього і заглянула в його очі. Хоч його голос звучав справді так, наче він боїться мене і моїх наказів, але в його смарагдових очах зблискували грайливі вогники. Він лише вдає з себе такого жалібного, а всередині аж іскриться, щоб не розсміятися наді мною.

– Як тебе звати? – запитала я.

– Джульєн, Ваша світлосте.

– Тоді й ти називай мене лише по імені і без цих «Ваша величносте» чи «високосте», – від таких і подібних фраз мені стає не пособі. Та й цей Джульєн ще й кланяється постійно. Не звикла я до такого, аж нудить.

– Як накажете, принцесо Ешлі.

– Ну, хоча б так, – видихнула я.

Чому я покликала його – цього дивакуватого чарівника-дракона? Я розумію, що, якщо в мене не буде джерела інформації, яке проінформує про все, що має знати принцеса, рано чи пізно я спалюсь, точніше, ще гірше, усі думатимуть, що щось не так з принцесою, і невідомо, як це може обернутися. Що, як які-небудь чарівники прочитають наді мною якийсь ритуальчик і виявлять, що я – не принцеса? Краще, нехай про це ще ніхто не знає, поки я не розберуся, як мені повернутись додому. Розповісти про це королю чи королеві, які є моїми батьками, звісно, я не стану з тієї ж причини, що невідомо, що вони потім зроблять зі мною, щоб повернути свою справжню доньку. Довірити цю таємницю Джессі я теж, поки що, не можу, якою б доброю вона не була, адже вона – сестра справжньої Ешлі, і теж зробить усе, щоб повернути її. Мені цього й треба, щоб швидше повернутись додому, але, якщо вони звинуватять мене у викраденні їхньої доньки чи ще чому-небудь, і віддадуть мучитися в смертельних тортурах? О, ні!

– Розкажи мені про все, що має знати принцеса, – попросила я в хлопця, а він зі здивуванням поглянув на мене.

– Що Ви, принцесо, ніхто не знає чарівних наук і про королівську сім’ю краще за Вас.

– Розкажи мені про королівську сім’ю, – промовила я і запросила його сісти на стілець, але він зручно розмістився на гойдалці. Я ж сіла за стіл навпроти нього.

– Принцесо, я перепрошую за свої слова, але… Це якесь бліцопитування на знання королівства? – Джульєн запитально поглянув на мене.